Серйозні зусилля прикладалися до того, щоб відвернути увагу людей від Другого приходу. Людям намагалися нав'язати думку: досліджувати пророцтво про прихід Христа і кінець світу — це гріх і навіть сором. Таким чином, офіційне духовенство підривало віру людей у Слово Боже, їхнє вчення робило людей безбожниками, і багато з них пішли слідом своїх тілесних пожадливостей. Тоді винуватці цього зла склали вину на адвентистів.
Хоча ім'я Міллера приваблювало тисячі розумних і уважних слухачів, якими були переповнені молитовні доми, воно рідко згадувалося в релігійній пресі, хіба що з метою поглузувати або звинуватити його. Легковажні, безбожні люди ставали все зухвалішими внаслідок позиції, котру зайняли щодо нього релігійні вчителі. Вони вдавалися до різного роду образливих епітетів, богохульних жартів і дотепів, висміюючи Міллера і його працю. Сивоголового мужа, котрий залишив затишок домашнього вогнища, щоб на власний кошт мандрувати по містах і селах та невтомно звіщати світові про наближення Суду, з презирством називали фанатиком, брехуном і підступним шахраєм.
Глузування, наклепи і лихослів'я, спрямовані проти Міллера, викликали обурення навіть світської преси. “Поставитися з легковажністю і жартами до такого важливого питання з такими серйозними наслідками, — писали світські люди, — означає не тільки насміхатися над почуттями людей, які захищають свою точку зору, а й глузувати з дня Суду Божого, висміювати Самого Бога та нехтувати божественною справедливістю” (Bliss. P. 183).
Родоначальник усякого зла намагався не тільки перешкодити поширенню адвентистської вістки, а й знищити самого вісника. Міллер доносив біблійну істину в її практичному значенні до сердець своїх слухачів, викриваючи їхні гріхи та самовпевненість, а його недвозначні та гострі слова викликали в них незадоволення. Опір, який зустрічала його вістка з боку деяких членів церкви, надала хоробрості людям на самому “дні” суспільства; вони неодноразово чинили замах на його життя. Одного разу вороги склали змову з наміром вбити Міллера при виході з молитовного дому. Але святі ангели перебували у натовпі, і один з них, в образі людини, взяв слугу Божого за руку і вивів у безпечне місце, подалі від розлюченого натовпу. Праця Міллера ще не була закінчена, і сатана та його агенти зазнали поразки.
Незважаючи на протидію, цікавість до адвентистського руху продовжувала зростати. З десятків і сотень їхні зібрання збільшувалися до багатьох тисяч людей. У різних церквах зауважувався великий приріст членів, але через деякий час і ці новонавернені змушені були зустрітися з опозицією. Церкви почали вживати дисциплінарних заходів проти тих, хто поділяв погляди Міллера. Це змусило проповідника звернутися з особливою письмовою відозвою до всіх релігійних течій. Він заявив: якщо його вчення справді фальшиве, нехай вони доведуть це на підставі Святого Письма.
“Хіба те, в що ми віримо, — говорив він, — суперечить Слову Божому, яке ви самі вважаєте єдиним мірилом віри та життя? Хіба ми зробили щось таке, що дає вам привід так злісно засуджувати нас з кафедр і в пресі? Чи маєте ви достатньо підстав, аби виключати нас (адвентистів) з церков і братства?” “Якщо ми не праві, благаю вас, покажіть нам нашу неправоту. Покажіть нам на підставі Слова Божого, в чому ми помиляємось; з нас уже досить глузувань; це ніколи не зможе переконати нас у тому, що ми помиляємось. Тільки Боже Слово може змінити наші погляди. Наш світогляд сформувався поступово, з молитвою, в міру того, як ми отримували докази з Писання” (Bliss. P.250, 252).
Протягом століть до застережень, які Бог посилав світові через Своїх слуг, завжди ставилися з таким же сумнівом і недовірою. Коли беззаконня допотопного світу примусило Бога послати на землю потоп, Він передусім відкрив цей намір людям, щоб вони навернулися зі своїх лихих доріг. Протягом 120 років лунав голос, закликаючи їх до покаяння та застерігаючи про гнів Божий. Однак ця вістка видавалася їм безглуздою байкою, і вони не повірили в неї. Знахабнілі в своєму беззаконні, люди знущалися над вісником Божим, глузували з його застережливих слів і навіть звинувачували його у самовпевненості. Як може один чоловік наважитися виступити проти всіх великих мужів землі? Якщо вістка, яку проповідує Ной, — правдива, чому ж тоді весь світ не визнає цього і не повірить їй? Твердження одного чоловіка — проти мудрості тисяч! Вони не бажали прийняти пересторогу і шукати сховища в ковчезі!
Безбожники вказували на явища природи: незмінне чергування пір року, на блакитне, безхмарне небо, звідки ще не впала жодна краплина дощу, на зелені луки, зрошувані нічною росою, — та вигукували: “Чи ж не оповідає він нам байки?” (Єзекіїля 2:5). Із презирством вони називали проповідника праведності божевільним фанатиком та з ще більшою нестямністю віддавалися розвагам, ще з більшою ненаситністю чинили зло. Але їхнє невір'я не могло перешкодити тому, що було визначено Богом. Він довго терпів їхнє нечестя, даючи час та можливість для покаяння, але у визначений Ним термін Його суди спіткали тих, хто відкинув Божу милість.
Христос говорить, що люди з таким же невір'ям будуть ставитися до Його Другого приходу. Так само, як люди за днів Ноя “не думали, аж поки не прийшов потоп і знищив усіх, так, — за словами Спасителя, — буде і в прихід Сина Людського” (Матвія 24:39). В той час, коли народ, вважаючи себе народом Божим, буде пристосовуватися до світу і жити його життям, беручи разом з ним участь у заборонених розвагах; коли розкіш світу стане надбанням Церкви; коли битимуть у весільні дзвони, і всі люди, дивлячись у майбутнє, будуть впевнені в довгих роках земного добробуту і процвітання, тоді, як сліпуча блискавка, надійде раптовий кінець їхнім рожевим мріям та оманливим надіям. Подібно до того, як Бог послав Свого слугу попередити світ про потоп, так само Він послав вибраних вісників, щоб вони сповістили світові про близькість останнього Суду. І так само, як сучасники Ноя глузували з попереджень цього проповідника праведності, так і за днів Міллера багато навіть з народу Божого кепкували з його слів застереження.
Чому ж вчення і проповідь про Другий прихід Христа були так недоброзичливо зустрінуті церквами? В той час, як прихід Господа несе безбожникам горе й загибель, для праведників він сповнений радості й надії. Ця велика істина була великою втіхою для вірних Божих дітей усіх часів, але чому ж вона стала, як і Сам її Творець, “каменем спотикання” та “скелею падіння” (Ісаї 8:14) для тих, що називаються Його народом? Господь дав Своїм учням таку обітницю: “І коли піду і приготую місце для вас, Я прийду знову і візьму вас до Себе” (Івана 14:3). Співчутливий Спаситель, передбачаючи самотність і скорботу Своїх послідовників, доручив ангелам зійти на землю та потішити їх словами надії, що Він повернеться так само, як вознісся на небеса. І коли учні стояли, вдивляючись в небо, щоб востаннє побачити Того, Кого так любили, їхню увагу привернули наступні слова: “Мужі галілейські! Чого стоїте і дивитесь на небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він відходив на небо” (Дії 1:11). Слова ангелів знову оживили надію в їхніх серцях. Учні “повернулися в Єрусалим з великою радістю. І вони перебували постійно в храмі, прославляючи і хвалячи Бога” (Луки 24:52—53). Учні раділи не тому, що Ісуса вже не було з ними і що їм самим доведеться боротися з труднощами і спокусами світу, їхня радість була викликана запевненням ангелів в тому, що Господь прийде знову.
І сьогодні вістка про прихід Христа має бути вісткою великої радості, як і в ті минулі дні, коли ангели звістили її віфлеємським пастухам. Хто насправді любить Спасителя, не може не радіти вістці зі Слова Божого про те, що Той, в Кому зосереджувалися всі їхні надії на вічне життя, прийде знову, — не для того, щоб бути приниженим, зневаженим, відкинутим, як при Першому Своєму приході, але в силі та славі, для визволення Свого народу. Тільки ті, що не люблять Спасителя, не бажають, щоб Він прийшов; і найбільш красномовним доказом відступлення церков від Бога є те роздратування і ворожість, з якими вони зустрічають послану небом вістку.