Сам Христос вислав їх на працю з вісткою: “Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє” (Марка 1:15). Ця вістка засновувалась на пророцтві з книги Даниїла (9-й розділ). Ангел об'явив Даниїлу, що до “Владики Месії” повинно пройти 69 седмиць (Даниїла 9:27), тому учні з райдужними надіями і сподіваннями очікували, коли Месія заснує в Єрусалимі Своє царство і пануватиме над усією землею.
Учні проповідували вістку, доручену їм Христом, хоч і не розуміли її цілком. В той час, як їхня проповідь спиралась на пророцтво Даниїла (9:25), вони не помічали в наступному тексті цього ж розділу слів про смерть Месії. Від самого дитинства вони плекали думку про майбутню велич земного царства, і це засліпило їхні очі настільки, що вони не зрозуміли ані особливостей пророцтва, ані слів Христа.
Учні виконували свій обов'язок, сповіщаючи юдеям запропоновану їм благодать; і в той час, коли вони сподівалися побачити свого Господа на троні Давидовому, вони стали свідками того, як Його, ніби злочинця, схопили, бичували, знущалися над Ним, засудили, а потім розп'яли на Голгофському хресті. Якого відчаю і скорботи зазнали учні в той час, коли їхній Господь мирно спочивав у могилі!
Христос прийшов точно в той час і так, як було зазначено в пророцтві. Свідоцтво Святого Письма знайшло своє виконання у кожній деталі Його служіння. Він проповідував вістку спасіння, і “Його слово було повне влади” (Луки 4:32). Серця Його слухачів переконались, що ця вістка послана небом. Слово і Дух Божий підтверджували божественну місію Його Сина.
Учні з незмінною любов'ю ставилися до свого улюбленого Вчителя. Однак їхній розум затьмарювали невпевненість і сумніви. У душевній скорботі вони не могли пригадати слів Христа про Його страждання і смерть. Якщо Ісус з Назарета був справді Месія, чи могли вони зазнати такого горя і розчарування? Саме це питання завдавало муки їхнім душам в той час, як Спаситель лежав у Своєму гробі в ту безрадісну суботу, що передувала Його воскресінню.
Хоч ніч скорботи вкрила темрявою послідовників Ісуса, однак вони не були залишені. Пророк говорить: “Хоч я перебуваю в темряві, — Господь є моє світло... Він виведе мене на світло, я побачу Його справедливість” (Михея 7:8—9). “Та мене не закриє від Тебе і темрява, і ніч буде світити, як день, і темнота — як світло!” (Псалми 138:12). Бог сказав: “Світло сходить у темряві для справедливих” (Псалми 111:4). “Я поведу сліпих не знаним для них шляхом, спрямую їх не відомими їм стежками. Я перед ними темряву оберну на світло, криві дороги — на прості. Таке Я їм учиню, нічого не пропущу” (Ісаї 42:16).
Вістка, яку проголошували учні в Ім'я Господа, була вірною в усіх відношеннях, і саме тоді відбувалися події, на які вона вказувала. “Сповнився час, і Царство Боже близько” (Марка 1:15), — проповідували вони. По закінченні “часу” — 69 седмиць, згаданих у 9-му розділі книги Даниїла, що сягали до Месії, “Помазанника”, — Христос був помазаний Духом після того, як був хрещений Йоаном у Йордані. І “Царство Боже”, про настання якого вони проповідували, було встановлене смертю Христа. Це було не земне царство, як їх навчили вірити, і не майбутнє нетлінне Царство, котре буде встановлене тоді, коли “царство, влада й велич царств, які по всьому піднебессі, будуть дані народові святих Всевишнього”; не те вічне царство, в якому “всі держави будуть Йому служити й коритися” (Даниїла 7:27). Біблійний термін “Царство Боже” означає і Царство благодаті, і Царство слави. Про Царство благодаті Павло говорить у Посланні до євреїв. Вказуючи на Христа як на милосердного Заступника, Котрий може “співчувати нашим недугам”, апостол говорить: “Приступім, отже, з довір'ям до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать” (Євреям 4:15—16). Престол благодаті символізує Царство благодаті, бо наявність престолу свідчить про наявність царства. У багатьох Своїх притчах Христос вживає вислів “Царство небесне”, бажаючи цим показати дію божественної благодаті в людських серцях.
Таким чином, престол слави символізує Царство слави; про це Царство Спаситель говорить: “Як же прийде Син Людський у Своїй славі, й ангели всі з Ним, тоді Він сяде на престолі Своєї слави. І зберуться перед Ним усі народи” (Матвія 25:31—32). Однак це Царство майбутнього. Воно буде встановлене під час Другого приходу Христа. Царство благодаті було засноване відразу ж після гріхопадіння людини, коли був запропонований план викуплення грішного людства. Тоді воно існувало згідно з планом та обітницею Бога, і через віру люди могли стати його підданими. Однак фактично воно було встановлене тільки після смерті Христа. Навіть після того, як Спаситель розпочав Своє земне служіння, Він, змучений і обтяжений впертістю і невдячністю людей, міг би відмовитись від Голгофської жертви. В Гефсиманії чаша страждання тремтіла в Його руці. Навіть там Він міг витерти кривавий піт зі Свого чола та залишити грішне людство гинути в своєму беззаконні. І якщо б Він так вчинив, тоді людина втратила б змогу викуплення. Але коли Спаситель віддав Своє життя і з останнім подихом на хресті вигукнув: “Звершилось!” (Івана 19:30), тоді здійснення Плану спасіння було гарантоване. Обітниця про спасіння, дана едемській парі, яка згрішила, виконалась. Царство благодаті, яке досі існувало тільки в обітниці Божій, тепер було встановлене.
Таким чином, смерть Христа — саме та подія, яку учні сприйняли як остаточний крах своїх надій, — навіки утвердила їх. Хоч вона принесла їм жорстоке розчарування, але водночас Його смерть була найбільшим доказом правильності їхньої віри. Подія, що завдала їм стільки відчаю і страждань, відчинила двері надії перед кожним сином і дочкою Адама, в ній зосереджені майбутнє життя і вічне блаженство вірних усіх часів.
Наміри безмежної милості здійснилися навіть у розчаруванні, яке спіткало учнів. Хоч божественна благодать і сила вчення Того, Хто говорив, як “чоловік ще ніколи не промовляв” (Івана 7:46), і полонила їхні серця, — однак до чистого золота їхньої любові до Ісуса був домішаний низькопробний сплав світської гордості та честолюбства. Навіть в пасхальній світлиці, у той урочистий час, коли їхній Вчитель вже перебував під тінню Гефсиманії, “знялася між ними й суперечка, хто з них має вважатися за більшого” (Луки 22:24). їм ввижався престол, корона і слава, тоді як вже недалеко був час ганьби й агонії в саду, зал суду і хрест на Голгофі. Горде серце та прагнення світської слави спонукали їх міцно триматися фальшивого вчення свого часу і залишити без уваги слова Спасителя, які розкривали справжню природу Його Царства та провіщали Його страждання і смерть. І ці заблудження стали причиною випробування — важкого, але водночас необхідного, допущеного для їхнього виправлення. Хоч учні не розуміли значення дорученої їм вістки та ошукалися в своїх сподіваннях, вони проповідували дане їм Богом застереження, і Господь винагородить їхню віру і послух, їм було доручено сповістити всім народам славне Євангеліє їх воскреелого Господа. Саме для того, щоб приготувати їх до цієї праці, і були допущені переживання, які здавалися їм такими гіркими.
Після Свого воскресіння Ісус з'явився учням на дорозі до Емауса і, “почавши від Мойсея та від усіх пророків вияснював їм те, що в усім Писанні стосувалося до Нього” (Луки 24:27). Серця учнів були зворушені, їхня віра відродилася. Перш ніж Ісус відкрився їм, вони були вже “відроджені... до живої надії” (1 Петра 1:3). Христос бажав освітити їхню свідомість та утвердити віру на “най-певнішому пророчому слові” (2 Петра 1:19). Він хотів, щоб Істина глибоко закорінилася в їхній свідомості не тому лише, що вона потверджувалась Його особистим свідоцтвом, а й завдяки таким незаперечним доказам, як символи і тіні праобразного церемоніального закону, а також пророцтва Старого Завіту. Послідовники Христа не тільки повинні були самі мати розумну віру, а й нести пізнання про Христа цілому світові. І, як перший крок у цьому пізнанні, Ісус спрямував увагу учнів на “Мойсея і пророків”. Так воскреслий Спаситель підкреслив цінність і важливість старозавітних Писань,