Чимало людей переконували, що святкування недільного дня було загальноприйнятим звичаєм у церкві протягом багатьох століть. У відповідь на цей аргумент було сказано, що субота та її святкування є ще давнішим і більш поширеним звичаєм, який виник одразу після створення світу і був шанований Богом і ангелами. Основу суботи було закладено в той час, як закладалися й основи землі, коли “разом співали всі зорі поранні та радісні оклики здіймали всі Божі сини” (Йова 38:6—7;Буття 2:1—3). Цьому установленню по праву належить наша пошана, бо воно запроваджене не людьми і не спирається на людські традиції; його встановив “Стародавній днями”, звелівши дотримувати в Своєму вічному Слові.
Коли увага народу була привернена до питання про реформу суботи, тоді служителі офіційних церков спотворили Слово Боже, даючи його свідоцтву таке тлумачення, щоб якнайшвидше заспокоїти допитливі уми. І ті, що не досліджували самостійно Писань, задовольнялися висновками, що відповідали їхнім бажанням. Використовуючи витончені аргументи, перекази отців, посилаючись на авторитет церкви, багато людей намагалися заперечити істину. Але її захисники посилались на Біблію, відстоюючи четверту заповідь. Прості люди, озброєні тільки Словом Істини, успішно відбивали всі напади вчених мужів, котрі з подивом і гнівом зауважували, що все їхнє красномовство та хитрощі були безсилими порівняно з простими, прямими доказами людей, обізнаних з Писаннями, а не з книжною мудрістю вчених.
Чимало людей, не маючи жодних доказів з Біблії та забуваючи про те, що подібні аргументи були використані свого часу проти Христа та Його учнів, настирливо твердили: “Чому ж наші великі мужі не приймають суботи? Мало хто вірить так, як ви. Не може бути, щоб ви були праві, а всі вчені мужі світу помилялись”.
Для заперечення подібних аргументів достатньо було тільки послатися на вчення Писання та на історію взаємовідносин Бога з Його народом у всі віки. Бог діє через тих, хто слухається і підкоряється Його голосу, хто в разі необхідності може виголосити неприємні істини, хто не боїться викривати найпоширеніші гріхи. Причина того, що Бог рідко обирає вчених і високопоставлених мужів керівниками реформаційних рухів, полягає в тому, що вони більше покладаються на свої переконання, теорії та богословські системи та не відчувають потреби вчитися в Бога. Тільки ті, хто має особистий зв'язок з Джерелом мудрості, здатні розуміти й тлумачити Писання. Часом люди, що не мають формальної освіти, покликані проповідувати істину — не тому, що мало вчені, а тому, що не настільки самовпевнені, щоб нехтувати наукою Божою. Вони навчаються в школі Христа, і своєю покорою та послухом досягають величі. Довіряючи їм пізнання Своєї Істини, Бог виявляє їм таку честь, порівняно з якою всі земні почесті та людська велич - ніщо.
Більшість адвентистів відкинули істини про святиню і Закон Божий; чимало з них також зреклися своєї віри в адвентистський рух і прийняли нездорові та хибні погляди, котрі суперечили пророцтвам. Дехто піддався омані, захопившись обчисленням точного часу приходу Христа. Світло, дане щодо питання про святиню, повинно було б переконати їх у тому, що жодний пророчий період не сягає до Другого приходу Христа, що точний час цієї події не був передречений. Але, відкинувши це світло, вони продовжували встановлювати різні строки приходу Господа; і знову, як це було вже не раз, зазнавали розчарувань.
Коли солунська церква прийняла помилкові погляди щодо приходу Христа, апостол Павло радив віруючим уважно перевірити свої припущення та сподівання на підставі Слова Божого. Він посилався на пророцтва щодо подій, котрі повинні відбутися перед приходом Христа, і доводив, що вони не мали жодних підстав чекати Його приходу в той час. “Нехай ніхто не зведе вас жодним способом” (2 Солунянам 2:3), — застерігав апостол. Якщо б віруючі продовжували плекати надії, не підтверджені Святим Письмом, то прийшли б до неправильних дій; їхнє розчарування зробило б їх об'єктом глузувань невіруючих, їм загрожувала б небезпека втратити мужність і почати сумніватися в істинах, суттєвих для спасіння. Порада солунянам містить важливе повчання для людей останнього часу. Чимало адвентистів вважають: якщо їхня віра не буде пов'язана з точно визначеним часом приходу Господа, то вони не зможуть бути ревними і старанними в справі приготування. Але коли надії та сподівання не збувалися, їхня віра настільки похитнулася, що великі пророчі істини майже перестали справляти на них якесь враження. Бог звелів, щоб під час проголошення першої ангельської вістки був вказаний час початку суду. Обчислення пророчих періодів, на яких засновувалася ця вістка і які вказували на те, що 2300 днів закінчаться восени 1844 p., не викликає жодного сумніву. Неодноразові спроби визначити нові дати початку і закінчення пророчих періодів та безпідставна аргументація, яка мала на меті підтвердити ці погляди, не тільки відвертають увагу від істини для теперішнього часу, а й кидають тінь на всі спроби пояснити пророцтва. Чим частіше встановлюється точна дата Другого приходу і чим ширше про це проповідується, тим більше це влаштовує сатану. Коли минає визначений час, він викликає в народі презирство до тих, хто відстоює ці погляди, таким чином великий адвентистський рух 1843—1944 pp. зазнав ганьби. Ті, які вперто тримаються цього заблудження, перенесуть врешті-решт, дату приходу Христа на далеке майбутнє. Тоді ними опанує оманливе почуття безпеки; для багатьох прозріння прийде занадто пізно.
Історія стародавнього Ізраїлю є разючим прикладом переживань адвентистської церкви в минулому. Бог провадив Своїх дітей під час адвентистського руху так само, як Він вів синів Ізраїлю з Єгипту. Під час великого розчарування, яке спіткало адвентистів, їхня віра була так само випробувана, як і віра юдеїв біля Червоного моря. Якби вони продовжували триматися за руку Божу, яка провадила їх в минулому, то побачили б Боже спасіння. Якби ті, хто дружно працював у 1844 p., прийняли вістку третього ангела та звіщали б її в силі Святого Духа, Господь здійснив би через них велику справу. Щедрі потоки світла злилися б на землю. Мешканці землі давно б отримали останню пересторогу, справа Божа на землі була б закінчена, і Христос прийшов би на землю, щоб спасти Свій народ.
Волі Божої не було на те, щоб Ізраїль мандрував пустелею сорок років; Він хотів одразу запровадити їх до Ханаанського краю і зробити святим, щасливим народом. Але “вони не могли ввійти через невір'я” (Євреям 3:19). Через відступництво вони загинули в пустелі, а до обіцяного краю ввійшли їхні діти. Подібним чином в плани Божі не входило те, щоб прихід Христа відкладався на стільки часу, а Його народ так довго залишався в цьому світі гріха й скорбот. Але невір'я розділило їх з Богом. Оскільки вони відмовилися виконати роботу, яку Він їм доручив, інші зайняли їхнє місце, щоб звістити цю вістку. Через милосердя до світу Ісус відкладає Свій прихід, дає змогу грішникам почути застереження та знайти в Ньому сховище перш ніж зіллється Божий гнів.
Тепер, як і в минулому, проповідь істини, яка засуджує гріхи і заблудження часу, викличе опір. “Кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не відкрилися діла його” (Івана 3:20). Коли люди розуміють, що не здатні обґрунтувати власні погляди на підставі Писань, вони часто вирішують за будь-яку ціну відстоювати їх, зводячи з усією злобою наклепи на характер і спонукання тих, хто виступає на захист непопулярної істини. Цей дух виявлявся впродовж усіх віків. Пророка Іллю звинувачували в тому, що він підбурює Ізраїль, Єремію називали зрадником, а апостола Павла — осквернителем храму. Від того часу аж дотепер люди, які залишалися вірними істині, оголошувалися бунтівниками, єретиками або розкольниками. Багато людей, надто маловірних для того, щоб прийняти вірне пророче слово, беззастережно сприймають звинувачення тих, хто наважується викривати поширені гріхи. Цей дух посилюватиметься все більше. Біблія ясно навчає, що наближається час, коли державні закони будуть настільки несумісними з Законом Божим, що кожний, хто виконуватиме всі заповіді Божі, змушений буде зазнати зневаги і покарання як злочинець.