У чому ж тоді полягає обов'язок вісника правди? Чи повинен він дійти висновку: істину не потрібно проповідувати, оскільки люди занадто часто ухиляються від неї або чинять їй опір? Ні, він, як і перші реформатори, повинен проповідувати Слово Боже, незважаючи на опір. Святі й мученики залишили для майбутніх поколінь своє свідоцтво віри. Ці живі приклади святості й непідкупної чесності були залишені для того, щоб вселяти мужність у серця тих, хто покликаний сьогодні свідчити про Бога. Вони прийняли благодать і істину не тільки для самих себе, а й щоб через них земля могла отримати пізнання Бога. Чи дав Бог світло Своїм слугам і в цьому поколінні? Якщо так, то воно повинно світити всьому світові.
У давнину Господь звістив одному з пророків, котрий говорив від Його імені: “Ізраїлів дім не захоче слухати тебе, бо вони не хочуть слухати Мене”, І далі Він сказав: “І будеш говорити до них Мої слова, — чи вони послухаються, чи занехають” (Єзекіїля 3:7; 2:7). До слуги Божого нашого часу звернені слова: “Кричи на все горло, не стримуйсь! Піднеси, немов сурма, свій голос! Вкажи народові Моєму його злочини, а домові Якова — їхні гріхи” (Ісаї 58:1).
На кожного, хто прийняв світло правди, покладена, згідно з його можливостями, така ж урочиста і серйозна відповідальність, як і на ізраїльського пророка, до якого були звернені слова Господа: “Тебе, сину чоловічий, поставив Я вартовим над домом Ізраїлю, щоб ти, як почуєш з Моїх уст слово, остеріг їх від Мене. Коли я скажу беззаконникові: беззаконнику, ти вмреш! — і ти не скажеш нічого, щоб відвернути беззаконника від його поведінки, то він, безбожник, помре за свою провину, але відповіді за кров його Я буду вимагати від тебе. Коли ж ти остеріг беззаконника, щоб він відвернувся від своєї поведінки, і він від неї не відвернувся, то він умре за свою провину, а ти врятував свою душу” (Єзекіїля 33:7—9).
Великою перешкодою на шляху прийняття і поширення істини є той факт, що вона може викликати певні незручності та докори оточуючих. Це — єдиний аргумент проти істини, який її захисники ніколи не зможуть заперечити. Але це не може стримати справжніх послідовників Христа. Вони не чекають, коли істина стане популярною. Переконані, що це їхній обов'язок, вони свідомо беруть свій хрест, погоджуючись з апостолом Павлом: “Короткочасне легке страждання наше викликає без усякої міри вічну славу” (2 Коринтянам 4:17). Як і старозавітний пророк, вони вважають “ганьбу Христову більшим багатством, ніж; скарби єгипетські” (Євреям 11:26).
Незалежно від віровизнання, люди, котрі служать світові, будуть в релігійних питаннях керуватися своїми егоїстичними спонуканнями, а не принципами правди. Ми повинні обрати правду, тому що вона є правдою, а про наслідки подбає Бог. Всіма великими реформами світ завдячує принциповим, мужнім і віруючим людям. Через таких мужів реформа повинна здійснюватись і в наш час.
Так говорить Господь: “Слухайте Мене ви, що знаєте право, народе, що бережеш Закон Мій у серці! Не бійтесь людської наруги, зневаги їхньої не лякайтесь! Бо, як одежу, тля їх сточить, і міль їх з'їсть, як вовну, а справедливість Моя буде повіки. Моє спасіння з роду й до роду” (Ісаї 51:7—8).
Розділ 27. Пробудження в наші дні
Де б сумлінно не проповідувалося Слово Боже, воно приносило плоди, які свідчили про його божественне походження. Дух Божий супроводжував вістку Його слуг, і їхнє слово мало силу. Сумління грішників прокидалося. “Світло істинне, що просвіщає колену людину, яка приходить у світ” (Івана 1:9), освічувало потаємні куточки їхньої душі, і приховане ставало явним. Глибоке переконання опанувало їхнім розумом і серцем. Такі люди усвідомлювали, що таке гріх, праведність і майбутній суд. Вони починали розуміти праведність Єгови і боялись стати в своїй нечистоті, з тягарем вини перед Тим, Хто випробовує серця. У душевній агонії вони запитували: “Хто визволить мене від цього тіла смерті?” (Римлянам 7:24). Споглядаючи на Голгофський хрест і принесену на ньому неоціненну жертву за гріхи людей, вони розуміли, що тільки заслуги Христа можуть згладити їхні переступи і примирити їх з Богом. З вірою й покорою приймали Божого Агнця, Котрий узяв на Себе гріхи світу. Через кров Ісуса вони отримували “прощення гріхів, вчинених раніше”.
Ці душі приносили гідний плід покаяння. Повіривши, вони приймали хрещення і воскресали для нового життя, — вже як нове творіння в Христі Ісусі, щоб більше не жити за “колишніми пожадливостями”, але вірою в Сина Божого йти Його слідами, відбиваючи Його характер і прагнучи досягти чистоти, притаманної Йому. Тепер вони любили те, що колись ненавиділи, та ненавиділи те, що колись любили. Честолюбиві та горді люди ставали лагідними і покірними серцем; марнославні та зарозумілі — серйозними і скромними; глузїї — шанобливими; п'яниці — непитущими, а розпусники — чистими і цнотливими. Вони залишали все світське і суєтне. Прикраса, якої прагнули християни, — “не зовнішнє заплітання волосся, не золоте вбрання або нарядність в одязі, а потаємна людина серця в нетлінній красі лагідного і спокійного духа, що й дорогоцінне перед Богом” (1 Петра 3:3—4).
Пробудження спонукувало людей до глибокого самоаналізу і покори. Воно супроводжувалось серйозними, урочистими закликами до грішників, щирим співчуттям до тих, за кого Христос пролив Свою кров. Чоловіки й жінки в молитві змагалися з Богом за спасіння душ. Наслідки цього пробудження були помітні в душах, готових до самовідданого служіння й жертви, які раділи тим, що удостоїлись зносити ганьбу і випробовування заради Христа. Люди бачили зміну в житті тих, котрі сповідували Ім'я Ісуса. Вони справляли добрий вплив на суспільство, збирали з Христом та сіяли в Дусі, щоб пожати життя вічне.
Про них можна було сказати: “Смуток ваш привів вас до покаяння... Так як печаль ради Бога породжує незмінне покаяння до спасіння, а печаль світська приносить смерть. Саме це, що ви засмутились ради Бога, глядіть, яку щирість це викликало у вас, які перепрошування, яке обурення на винуватого, який страх, яке бажання, яку ревність, яке покарання, готовність віддавати кожному належне! В усьому ви показали себе чистими в цій справі!” (2 Коринтянам 7:9—11).
Це результат роботи Божого Духа. Тільки різка зміна в житті грішника є ознакою справжнього розкаяння. Якщо заставу поверне грішник, відшкодує грабунок, визнає свої гріхи і любитиме Бога та своїх ближніх, він може бути впевненим, що примирився з Богом.
Такими були наслідки релігійного пробудження в минулому. Його плоди переконливо свідчили про величезне Боже благословення для спасіння людей та піднесення усього людського роду.
Проте багато сучасних пробуджень різко відрізняються від тих проявів божественної благодаті, котрі в минулому супроводжували роботу Божих слуг. Так, вони викликають загальне зацікавлення, чимало людей навертаються і вливаються в церкви; проте результати цих пробуджень не дають підстав вважати, що покращується й духовний стан людей. Світло спалахує на якийсь час, але незабаром згасає — і настає ще більша темрява.
Сучасні пробудження надто часто є наслідками впливу на уяву, збудження почуттів та вгамування потягу до чогось нового і незвичайного. Люди, навернені подібним чином, не мають великого бажання слухати біблійну істину, виявляють мало зацікавлення до свідоцтв пророків і апостолів. Якщо релігійне служіння позбавлене чогось сенсаційного, воно не приваблює їх. Вістка, звернена до свідомості, не затьмареної пристрастями, не знаходить відгуку. Ясні застереження Божого Слова, що мають безпосереднє відношення до їхніх вічних інтересів, залишаються поза увагою.
Для правдиво наверненої душі ставлення до Бога і вічних цінностей — головні питання життя. Але чи є в сучасних церквах дух посвячення Богові? Навернені не залишають своєї гордості й любові до світу, їхнє бажання зректися себе, узяти хрест і йти слідом за тихим і покірним Ісусом не є більшим, ніж до навернення. Релігія стала предметом жартів у скептиків і безбожників, бо чимало тих, що носять ім'я християнина, необізнані з її принципами. Сила благочестя майже повністю залишила багато церков. Пікніки, театралізовані вистави в церкві, церковні ярмарки, розкішні будинки, хизування собою — усе це витіснило думки про Бога. Маєтки, майно і світські заняття заполонили думки людей, а вічним цінностям приділяється незначна увага.