Одного ранку старший лейтенант Барт пішов з відром у джунглі, щоб набрати води для хворих, яких було вже семеро.
У траві виднілись калюжі, і довгі стебла, обсипані жовтими квітами, віддзеркалювались у воді. Високі черевики Варта місили червонувато-бурий мох. Підходячи до джунглів, Горацій мимоволі оглянув поріділий квадрат сірих брезентових наметів, оборіг гаража і схований у кущах штаб. Біля госпіталю, над яким майорить прапор з червоним хрестом, стовбичать вартові в протигазах. Горацій зітхнув: навряд чи ці душні маски можуть врятувати кого-небудь. Одне добре — дисципліна хоч якось тримається…
Горацій ішов хвилин двадцять, стрибаючи через баюри, перелазячи через високі бар'єри з переплетеного коріння, і, нарешті, добрався до струмка, його чиста прозора вода (в усякому разі досить чиста й прозора для солдатів колоніального загону) бігла серед усякого бурелому. Барт набрав води і випростався. На протилежному березі стояла невеличка згорблена африканка, стара й чорна, як земля, з обличчям, дуже схожим на великий грецький горіх. Її маленькі, червоні очиці уважно дивились на Горація. Одягнена вона була в якусь подобу довгого плаща з капюшоном і бахромою. На шиї в старої висіло кілька разків намиста з білих камінців, черепашок, ягід.
— Ти ні нащо боятись, білий! — зашамкала бабуся ламаною мовою карателів. — Ти не бий вогонь у мої діти. Моя є хороша для тебе. Ти добрий до чорний люди.
Горацій справді не підпалював селища і дуже лаяв солдатів, коли ті починали стріляти в жінок та дітей. За це він одержав догану від капітана.
— Ти не став стріляти кулі в ліс, в мої чорні бідні діти… — вела далі стара, чи то сідаючи на землю, чи то розпускаючи складки свого одягу.
— Але, бабусю, як ви вціліли, коли капітан всадив у цьому лісі по п'ять куль у кожний листок? — не витримав Барт.
— Я мати чарівників, велике плем'я… Можна ні боятися куля. Хочу помогти добрий білий, — забуркотіла стара. Тоненька, мов два пальці Горація, рука простягла над струмком гарбузову пляшечку-чвертку.
— Спирт, чи що, бабуню?
— Ні. Є один гіркий вода, сік дерева і ягода, як робили наші предки… Брати дві крапельки з чистий-чистий вода і пити… Погана хвороба, чорна хвороба вбити твої брати, злі брати. Ти добрий брат: якщо захворіть — сам пий, інший не давай, не треба. Я піти, ховай пляшка…
Барт хотів щось спитати, але таємнича африканка, підібравши плаща і махнувши рукою, зникла за деревами.
Горацій покрутив у руках пляшечку, знизав плечима і подався до табору. Спочатку пробував знайти пояснення містичній пригоді, а потім подумав: можливо, це витівка партизанів і в пляшечці отрута?
Так чи інакше, але він дійшов нарешті до госпіталю, взяв у вартового халат і протигаз, надів шльопанці на черевики й наблизився до Хітового ліжка.
— Ну що? — кволим голосом спитав капітан, повертаючи до Горація виснажене, вже непридатне для рекламного проспекту, неголене обличчя. — Скоро вмирати, старий. Добре, коли спокійно, а якщо мучитись буду? Слухай, друже, поклади мені під подушку револьвер…
— Не говори дурниць, Орвіл. Ми з тобою ще погуляємо в столиці… Є один шанс на одужання, йду оце я по воду…
Після того, як Барт розповів капітанові про свою зустріч і показав на пляшечку, Хіт прошепотів:
— Склянка на столику… Не та, ось моя. Не вірю я чорним, та все одно вмирати. Капай!
Горацій налив з бачка перевареної води, накапав із пляшечки дві густо-коричневі краплі. Орвіл залпом випив усю склянку і знеможено відкинувся на подушку.
— За смаком і запахом це справжні ліки. Бррр, бридота, — сказав капітан і навіть спробував посміхнутися.
— Лежи, лежи, я ввечері зайду. А магнітофон я твій узяв.
— Гаразд, друзяко… До побачення, а то заразишся.
Надвечір Горацій прогулювався біля лісової галявини, сподіваючись зустріти таємничу африканку.
Нарешті сонце зайшло. Старший лейтенант, так нікого й не здибавши, повернувся до госпіталю, його серце завмерло, коли він переступив поріг намету й зупинився біля Хітового ліжка.
Капітан спокійно спав, поклавши руку під кудлату голову. Його дихання було рівне, жоден м'яз не тремтів, на щоках виступив слабкий рум'янець. Горацій, зрадівши, вибіг з госпіталю. Вартовий витріщив очі, коли старший лейтенант Барт з усієї сили поплескав його по плечу й загорлав на весь табір:
— Живемо, друзі! Чудово! — А потім вихопив револьвер і шість разів вистрелив у повітря.
З наметів вискакували солдати і, нап'явши берети, щодуху бігли до госпіталю.
Побачивши надзвичайно щасливого Варта, вони зупинились і з подивом перезиралися. Веселий настрій помічника командира загону ніяк не відповідав похмурій обстановці гинучого табору. Коли всі зібралися, Горацій виголосив коротку промову, шалено жестикулюючи і лаючись від повноти почуттів. Солдати, немов на штурм, кинулись у госпіталь, до капітанового ліжка…
Перед сном кожний хворий одержав склянку води з двома краплями «бабусиної горілки», як охрестили ліки солдати.
Горацій щиро радів і навіть не згадував про прохання старої не виказувати таємниці.
Вранці всі хворі почували себе значно краще. Орвіл попросив бульйону і смаженої ковбаси. Його сусід, молодший лейтенант, приєднався до командирового прохання. Опівдні капітан сів на ліжко, затягнув популярну пісеньку. Хворі підхопили її й співали з великим піднесенням. Похмура пригніченість солдатів змінилася нестримними веселощами. Біля намету Варта, звідки долинала музика магнітофона, радист Шаар і ще один автоматник танцювали на траві твіст. Солдати плескали в долоні. Потім повитягали пляшки вина, залишені про «чорний» день. Табір галасував і горлав пісні…
Радіостанція послала в ефір рапорт командира карального загону про незвичайну подію в таборі. Губернатор негайно відповів: «Щиро радий одужанню. Капітан Хіт, прошу прислати ліки в Головний штаб. Бажаю Вам успішного виконання місії».
Через два дні великий вертоліт сів на заболочені луки. Льотчик узяв із собою пробірку густої коричневої рідини і якнайдокладнішу доповідь Варта про все, що сталося в таборі.
Вертоліт піднявся над джунглями, несучи в світ надзвичайне відкриття Горація…
Минув тиждень.
Худий і щасливий капітан заглядав у всі куточки, гладив броню свого транспортера і божився, що розіб'є голову, а таки доможеться ордена для Варта.
Все йшло якнайкраще, життя в таборі входило в колію. Всі пили для профілактики розчин «бабусиної горілки». Солдати й офіцери відчували себе напрочуд бадьоро.
Генерал-губернатор повідомив по радіо, що пробірку й усі документи послано в столицю, в Академію наук. Трохи пізніше надійшов наказ капітанові Хіту: рухатися на південний захід, до невеликого туземного села, де, за повідомленням розвідки, діяв сильний партизанський загін, що не давав колоніальним властям прокласти стратегічну залізницю.
Наступного ранку шість бронемашин загону поповзли глухими шляхами й болотами. Солдати не звертали уваги ні на туман, ні на хмари комарів. Тепер вони були схильні вважати себе невразливими.
Жителі невеликого лісового поселення жахнулися, коли з душної пітьми лісу, сяючи фарами, брязкаючи гусеницями, виповз величезний бронетранспортер, а за ним нові й нові сталеві крокодилоподібні машини зі спареними кулеметами на баштах.
Партизани дали знати про себе вже наступного дня: випущена з лісу гвинтівочна куля пробила брезентові двері намету поряд із сержантом Делакуром, що саме виходив надвір. Той скрикнув і впав на землю. Солдати схопили свою зброю і відкрили хаотичний вогонь по джунглях.
Негри-поселенці лежали долілиць у своїх халупах, боячись підвести голови.
Куля попала в горло радистові, і він, навіть не зойкнувши, звалився на землю. Більше вбитих не було. Барт перев'язав руку, яку злегка подряпало. Двоє солдатів були поранені важче…
Послали розвідку. Досвідчений капітан Хіт вислухав донесення, взяв із собою тридцять чоловік, бронетранспортер і вранці вирушив мисливською стежкою. Через три години здалеку долинули стрілянина й вибухи. Командир викликав підкріплення — три броньовики— і наказав посилити охорону табору.