I навiть на думку не спало молодицi, що бiльше нiколи не побачить живим свого чоловiка.
Ось пiдвода пiднялась на пагорб, iще на хвилину пропливла голова Тимофiя i зникла за розлогими деревами шляху, що з розгону втискався в обвислi передосiннi хмари.
– Чого задумався, Тимофiю? – Округле, енергiйне обличчя Мiрошниченка пiдбирається у гордовитiй, упертiй усмiшцi. – Про сьогоднiшнє?
– Еге ж, – коротко кидає.
– Розтривожили осине гнiздо. Як завила куркульня! Ну, справжня тiчка вовкiв. Коли б їхня сила – не одного б уложили за землю у землю.
– Да, – погоджується Тимофiй. – Помiщики-то повтiкали, та їхнє насiння й корiння,в куркульських хатах i хуторах аж сичить. Дукачi так не попустять нам своїх ланiв. Ще крiпко прийдеться стукнутися з ними. Не з тих Варчук, Денисенко, щоб свою землю подарували. Бачив, як дивились сьогоднi на нас, як танцювали, гадючились зморшки на обличчi Варчука, наче його живцем у землю закопували, i аж упрiв од напруги – так багато сказав.
– Нiчого їм не пособиться. Хай хоч вовками виють, минулого не повернуть. Та ну їх к бiсу, це кубло змiїне. Краще про життя поговоримо.
Одначе не зразу довелося перейти на iншу розмову: позаду заюрликали копита, i легка бричка, вивiрчуючи за собою навскiсний стовп пилюги, промчала повз них.
Дебелi конi, закусивши вудила, витягувались в одну лiнiю i, здається, не бiгли, а, метляючи крилами грив, летiли вперед, Худий чорний чолов'яга з пiдiбраними у рiвну тонку смугу устами аж перехилився з передка, неначе от-от мав упасти на коней, завiситись на них зiгнутими у лiктях руками. Ось вiн оглянувся назад, i, темнi очi блиснули лютою злобою, задимiлись синiми бiлками.
– Сафрон Варчук! – здивовано промовив Тимофiй.
– Тьху! Куди його чорти несуть проти ночi? Чи не на вiдрiзану землю подивитися? – аж пiдвiвся Мiрошниченко.
– Гляди, щоб вiн до банди не подався. Недарма, кажуть, iз Шепелем дружбу вiв, а Гальчевський – права рука Шепеля.
Курява поволi вляглась, за возом наполоханими пташенятами злiтав сухий лист.
На шляху пiд високим вузлатим шатром дерев, над яким, перегойдуючись, трiпотiло низьке небо, замаячила самотня постать.
– Дивись, чи не твiй Дмитро йде?
Стрункий русявий пiдлiток швидкою пружною похiдкою прямував до них. Густий, з живими iскорками чуб, пiдстрибуючи, торкався вислих, тяжких, як два колоски, брiв.
– Добрий день, – привiтався з Свиридом Яковлевичем. – Тату, куди ви? – i в очах блиснув щасний вогник здогадки. – На панську землю?
– На свою, Дмитре. Нема тепер панської – є наша земля, – не помiчає Тимофiй, що повторює слова Мiрошниченка.
– Наша! Аж не вiриться, – всмiхнувся хлопець i, схопившись за полудрабок, проворно вискочив на воза. Чуючи приплив веселої сили, нарочито звiшеними ногами торкався шини i спиць заднього колеса, вiдбиваючи на них ризикованi такти. Незастигла гнучка сила аж грала в кожному його русi, пломенiлась в рум'янцях, яких не пригасив навiть мiцний загар.
– Не вiриться? – загримiв Свирид Яковлевич. – Це тобi тепер не на економiї за п'ятнадцять копiйок жили вимотувати. Тепер будеш бiля свого поля ходити. Ти лише вдумайся в це: першим декретом радянської влади був декрет про землю!.. Недавно в шпиталi я прочитав «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?». Тяжка книга про село. «Море темної простоти» – так написано там про змучених, ограбованих труженикiв. Бо чим тобi селянин вiд робочої худоби вiдрiзнявся? Худоба iшла перед плугом, а вiн – над чужим плугом груди ломив. Революцiя ж зразу нас iз моря темної простоти людьми зробила. Без неї нiхто б нам анi життя, анi скибки землi не дав би.
– Навiть за могилу на цвинтарi треба було заплатити, – несмiливо обiзвався Дмитро.
– Як в око влiпив, – задоволене обiзвався Тимофiй.
– Це й товариш Савченко раз на мiтингу людям пояснював, коли про союз робiтникiв з трудящим селянством говорив, – пожвавiшав хлопець.
Мiрошниченко, усмiхаючись, поглянув на Дмитра.
– Прислухайся, хлопче, до таких розмов. Це думи партiї про життя – значить нашi, народнi думи. Одне дiло – розумiти, що воно й до чого, а друге, головне – новою людиною ставати, солдатом, що революцiю обереже. Оце твоя, Дмитре, дорога. Коли ж на яку iншу стежку схибнеш – це, значить, у мертву воду увiйшов чоловiк. Щастя ми обiруч узяли. Треба не розвiяти його як полову за вiтром, не стати самому рабом землi, отим жаднюгою, що в грунт без толку зажене i своє життя i життя дiтей своїх. Розумiєш, Дмитре?
– Розумiю, Свириде Яковлевичу, – поглянув у очi Мiрошниченка. – Тату, де наше поле тепер?