Коли колеса загуркотiли по шосе, острах iще бiльше вчепився в його згорблене тiло, неначеб той гуркiт мiг розбудити село, що залишалося уже осторонь. Аж затремтiв, коли на шляху окреслилась темна постать. Перейшов на праву сторону i злiсно сплюнув – замiсть людини над кюветом стояв голий кущ калини.
Пропливали розрiзненi i розрiдженi шматки його життя; намагався кудись подалi заховати їх, намагався утiшити себе якимись марними сподiванками, хоча уже давно зрозумiв: його зв'язує iз цим свiтом тiльки великий страх, що жене iз насидженого гнiзда, i награбоване добро, що розмiстилося на пiдводах, лягло на грудях i животi, одночасно холодячи i грiючи все по-старечому лякливе тiло. Еге ж, вiд одного дотику до золотих мiсткiв, що були захованi пiд його одежею, ставало трохи легше, немовби вони були тими човнами, що перевезуть до такого берега, де не досягне його тривога, острах i кара.
Лiси залили шлях таким туманом, що навiть не можна було розiбрати мастi коней. Позаду загурчала машина, плавно пiд'їхала i зупинилась бiля заднього воза.
– Пане обер-лейтенант! – радiсно подався назустрiч Альфредовi Шенкелю. I раптом знiтився: яке похмуре i зосереджене обличчя у нiмця, яким холодом вiють його очi!
– Век! – офiцер рiзким помахом руки наказав йому зiйти з дороги.
– Як век? – подивився в невблаганнi очi.
– Додому повертайся, – загрозливо ступив крок наперед, i Варчук, обливаючись потом, раптом зрозумiв усе, але, роблячи вигляд, що слухається фашиста, через силу улесливо посмiхнувся.
– Добре, пане обер-лейтенант. Повертаю назад, – i, до болю вхопившися обома руками за повiд пiдручного коня, почав повертати воза.
Офiцер лiктем вiдштовхнув його i направив конi, як вони i йшли.
– Не пущу! – голосно крикнув Сафрон, заточуючись, але не випускаючи повода з рук. – Не пущу! – iще голоснiше закричав. I вже не тiльки острах, а й рiшучiсть була в його надломленому голосi, та хвилинна рiшучiсть, що й боягуза робить смiливим. Вiн не мiг втратити свого добра: без нього залишився б на самотi тiльки з одним страхом, а з таким єдиним супутником довго не проживеш. I це теж розумiв Сафрон.
Шенкель ударив його в груди, а потiм ногою копнув по стегну. Вiдступивши назад, Варчук у дикiй рiшучостi сунув руку до кишенi, де лежав парабелум. Але офiцер випередив його. Перед Сафроном у страшнiй i холоднiй круговертi майнуло перекошене злобою обличчя обер-лейтенанта, шматок воза, навантаженого скарбами, i кiнська, здиблена вгору голова. Знову душа боягуза скувала всi його рухи, i рука не пiдняла зброї.
I, уже мертвий вiд розриву серця, вiн дiстає щедрий свинцевий подарунок – всю обойму свого браунiнга вгатив фашист, вибиваючи злiсть i острах iз неживого тiла. Одначе не вибив – вони потворною маскою скривили старе пожмаковане обличчя, брудними сльозами налили рiдкi i спорожненi очi…
XLI
Незабутнi березневi ночi тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Мокрий снiг, дощi i тумани, тумани. Вiдступає ворог. Ворог вiдступає.
Вивозить награбоване добро, грунтовими дорогами жене людей i худобу, устеляє трупом заплакану землю. Запалали побузькi села, огрiваючи холодне сiре небо, вистеляючи теплим попелом розбухлий чорнозем.
Димом, i кров'ю, i полум'ям, i урожаєм пахла земля.
Дмитро, вдихаючи гiркуватий i прiсноп'яний дух безмежних ланiв, настоєних вогким полином, щоночi водив у бої своїх партизанiв. Одного свiтанку, повертаючись у лiси, вiн раптом зупинився серед поля, радiсно застиг, а потiм скинув шапку i притис до грудей.
– Дмитре Тимофiйовичу, що з тобою? – пiдiйшов Тур.
– Чуєш, брате? Далечiнь заговорила. Орли у рiднi краї летять, – охопив дужою рукою вузькi плечi комiсара, i той скам'янiв бiля командира, потiм витягнувся, ступив крок уперед i знову, немов не довiряючи собi, завмер на мiсцi. Заволожились обiдки його очей, i коли вiн глянув на Дмитра, iз здивованням помiтив, що очi командира просвiтились сльозами.
– Нашi наближаються, Дмитре Тимофiйовичу! Нашi наближаються! – обняв свого старшого друга.
– Нашi! – нахилився до комiсара, тричi поцiлувалися i знову застигли серед поля.
Весняними ярими громами озивалася далина.
Ось воно, довгождане, владно постукало у брами подiльського привiлля. I вiрилось i не вiрилось. I прислухались партизани до першого грому, боячись дихнути, слово промовити.
– Товаришi партизани! В честь славетної Червоної Армiї трикратний салют! – . радiсно скомандував Тур.