По небу паслися пухнастi отари, їхнi хвилястi окрайцi були налитi сяйвом, рельєфно видiлялися на голубих прогалинах. Зеленою притьмареною смугою вiддалявся Буг i, коли машина пiднялась вгору, далечiнь могутнiми руками почала пiдiймати лiловосизi лiси. Орлино клекотала по яругах весiння вода, била гарматними вибухами, спадаючи згори вниз. Високо-високо, ледве не торкаючись хмарок, спiвали жайворонки; легко i гордовито пролетiв тугий кобець; бiлокрилий бусел ходив по жовтозеленiй долинi так поволi, неначе статечний господар за плугом. Хвилястими розрiзненими димками парували поля, чекаючи колгоспника i плуга. I цi весiннi шуми, i повiви, i барви, i картини не раз хвилювали i заспокоювали. Дмитра. Але тепер усе вiдчувалось зовсiм по-новому, щось дивовижне сталося в свiтах: вони не тiльки пропливали перед очима, веселили, втихомирювали, а входили в серце, живi, неповторнi, як навiки входять пiсня коханої, народження довгожданої Дитини, прощання iз дорогою людиною. I погляд, { чуття його ширше охоплювали цi свiти, вони стали стократ дорожчими, зрозумiлiшими, красивiшими i ближчими. Чому? I та неясна розгадка, що часто пробивалась за останнi часи, зараз прийшла несподiвано легко, як i здебiльша приходить пiсля довгих, не доведених до кiнця роздумiв.
То ранiше вiн шукав у свiтлому привiллi розради, душевної рiвноваги i захисту. А в годину лихолiття цього всього зажадала од нього його земля i його велика рiдня. I вiн не залишився в боргу перед ними. Сповна життям платив за те, що породило життя. I тепер Дмитро розумiв, що не тiльки прямує до свого щастя, своєї любовi, своєї землi, а й вона наближається до нього, доступна i радiсна, втираючи сльози скорботи i болю. I не пройшли марно його роки, бо довiку будуть жити в пам'ятi тi села, лiси, долини Побужжя, де вiн за свою землю рiзав, i бив, i топив скверну, що хотiла гадючою слиззю отруїти весь свiт, виссати розум, ослiпити натхненний зiр, усю величну прекрасну красу нового творця, затиснути все iржавим колючим дротом.
Напливали подiї i згадки. Згадувались живi i мертвi, i радiсть притьмарювала печалi, як отi хмарини притьмарюють сонце. I знову одходила скорбота пережитого, бо не на нiй тримається життя.
Проминув незабутнiй партизанський парад 25 березня в напiвзруйнованiй, обгорiлiй Вiнницi, оформлення документiв у селi Сокоринцях, прощання з друзями, з Iваном Васильовичем, що переходив на керiвну партiйну роботу. I все те огорталось такою душевною теплiнню, як весняна земля огортається першим паром.
– Дмитре Тимофiйовичу, Великий шлях пiдiймається, – нахилився до нього Григорiй Шевчик, що стояв бiля кабiни.
Все бiльше розколювались хмари, i в небi вже струмували чистi голубi рiки, i сонце то, неначе лебiдь, випливало на глибокi ополонки, то знову заховувалось в просвiтленому об'ємистому бескеттi.
Дмитро легко скочив на ноги, а за ним почали пiдводитися з брезенту Тур, Созiнов, Андрiй, Соломiя, Нiна i Ольга Вiкторiвна.
Голубою хвилею пiднiмалася над теплими нивами i вигиналася, немов наближаючись до своїх захисникiв, споконвiчна дорога. Полудневе небо раптом, розганяючи навкруги тiнi, сiйнуло срiбним зерном, i Великий шлях ожив, зашумував, неначе рiка. Край неба пiднiмалась стара могила i, немов побратим, пiдходила до братньої, партизанської, що iще не встигла нi обвiтритись, нi зарости степовим духмяним зiллям.
Шляхом їхали, йшли натомленi, схудлi, але веселi люди, що поверталися з неводi. У невеликий двоколiсний вiзок упрягся лiтнiй чорнобородий селянин, позаду йшла жiнка, пiдпихаючи руками цю немудру споруду, а у виплетенiй з лози люльцi, тiсно притулившись одне до одного, немов пташенята у гнiздi, сидiло тройко, одно в одно чорнявеньких дiтей.
– Найдорожчий скарб везуть, – глянув Созiнов на Нiну i посмiхнувся.
– Найдорожчий, – повторила вона.
Ось уже промайнули напiвзруйновану топографiчну вишку, i попереду могутньо звелися два дуби-однолiтки. На плечi їм небо поклало бескеття хмар, що хотiло i не могло придавити своєю вагою мужньої гордовитої сили, яка й досi не поскидала торiшнього листу.
Прискорено дихаючи вiд щемливого хвилювання, Дмитро, неначе вино, пив iще розрiджене квiтневе повiтря, любувавсь i вбирав очима i поля, i чорнi дороги, i дальню луку лiсу, i столiтнi розлогi липи; вони уже вiяли тим прiснуватим глеєм, що сповиває кожен листок у набряклiй брунцi. Вдалинi по неясних обрисах кущiв вiн пiзнав примхливi обриси трьох ставкiв, i молодiсть на мить вiйнула над ним сумовито-радiсними згадками i знову вiдплила, як човник до другого берега.