– Свириде, тебе негайно викликає начальство. З повiту приїхали.
– Не чув, чого? – стурбовано запитав, iдучи за гвинтiвкою.
– Не чув. Та, видно, знову дiло в бандитизм впирається. Прямо нема тобi ну нiякого спокою. То Шепель, то Гальчевський, то чорт, то бiс, грiм би їх на битiй дорозi навiки прибив. I доки вже ми будемо мучитись?
Сумовитi очi Тимофiя звузились, заяснiли глибокою людяною усмiшкою:
– Пакуль ворогiв не доконаємо, – навiть iнтонацiю червоноармiйця перехопив.
Свирид Яковлевич розреготався i вдарив Тимофiя по плечу.
– Ай ловко ти… Хто прибув до нас? – звернувся до Бондаря.
– Анастас Донелайтiс. Виходить, дiло серйозне.
– Анастас приїхав? Да, вiн спроста не прилетить.
– А я ж про що кажу?
Анастас Донелайтiс працював завiдувачем повiтземвiддiлу. В 1919 роцi, коли Литовська радянська республiка була задушена Антантою i кайзерiвським чоботом, поранений Анастас з групою комунiстiв пробився до Петрограда. Лягти в шпиталь вiдмовився навiдрiз, i тодi Вiйськовий революцiйний комiтет послав його на пiвдень на чолi продзагону, що складався виключно з балтiйських матросiв. Знову поранення, потiм чернiгiвськi лiси, боротьба з петлюрiвцями, рейд в щорсiвських лавах аж до Вiнницi i ще одна рана.
На Подiллi довелося довго вiдлежуватися – розкрилися погано загоєнi рубцi, занили, заскрипiли пробуравленi костi. Сяк-так пiдлiкувавшись, спираючись на палицю, зашкандибав Анастас у губпартком. Перед високим будинком ткнув за чавунну огорожу свою палицю i, стараючись, щоб похiдка була рiвна, попрямував до секретарiату. Але в губпарткомi йому зразу зiпсували настрiй:
– На боротьбу з бандитизмом вас не пошлемо – хворий.
– Так що ж, в соцзабез, може, накажете пiти? – уїдливо запитав, але його iнтонацiї не помiтили i серйозно вiдповiли:
– Можна, робота пiдходяща.
Всi його зусилля, образи, доводи, прохання i навiть хитрощi розбивались об незаперечне рiшення:
– Не пошлемо.
Нарештi вдалося вирвати iншу посаду: стати завiдувачем повiтземвiддiлу. А через те що зараз в районi активно оперували петлюрiвськi i шепелiвськi недобитки, то Анастас майже цiлi днi не злазив з сiдла, i його невелику, пiдiбрану як в кiбця постать знали усi прибузькi села, знали його веселе i полум'яне слово пiд час розподiлу землi.
I нiхто не знав, як болiло серце юного комунiста за своєю рiдною Литвою, де залишились батьки, наречена i першi струмки молодої кровi. Розподiляючи землю десь понад Бугом, вiн мрiяв про той час, коли випаде щастя робити таку саму роботу над зеленим Нiманом.
– А це де дiстав? – тiльки тепер Мiрошниченко побачив у Бондаря втинок.
– Червоноармiйцi одного бандита бiля дiброви втихомирили. Насилу випросив, щоб менi дали цю пукалку, – завзята розумна усмiшка затрепетала на повних устах Бондаря.
– I не побоявся без дозволу брати?
– Для захисту своєї радянської влади дозвiл не береться, – серйозно i твердо вiдповiв. – Ходiмо, Свириде.
– Будь здоров, Тимофiю. Вдосвiта постараюся повернутися. Коли ж затримаюсь, Дмитровi скажу, щоб прийшов до тебе. Аж досадно. Так хотiлося вперше пройтися за плугом на своїй землi, – непiдроблений жаль пом'якшив суворi риси впертого обличчя. – Пiшли, Iване.
– Пiшли, – i Бондар великими кроками плече в плече iде поруч з Мiрошниченком. Обоє вони широкоплечi, кремезнi, неначе рiднi брати.
Помiж розпухлою i чорною вiд негоди стернею аж до самого села трiпотiла осiння стежка. Городами дiйшли до школи i зразу ж зустрiлися з Анастасом. Вiн сидiв верхи на неспокiйному, з злостивим оскалом жеребцi, щось жваво говорив до комiтетчикiв i кiлькох червоноармiйцiв, що саме порались посеред вулицi бiля трьохдюймової нiмецької гармати.
– Мiрошниченко! Здоров! Вiтаю, вiтаю! – скочив з коня i, накульгуючи, пiдiйшов до Свирида Яковлевича. – Ти великий винахiдник, – показав рукою на гармату.
– Годиться? – з надiєю подивився в зеленi очi Анастаса.
– Годиться! Кругом оглянув! – блiде худорляве обличчя, покраплене кiлькома зернинами ластовиння, смiялось по-дитячи щедро i ясно.
– Оце добре! – полегшено зiтхнув Мiрошниченко. – Все-таки гармата!
В 1918 роцi нiмцi, утiкаючи, покинули серед шляху тулуб несправної гармати. I от Мiрошниченко вирiшив використати її в боротьбi з бандитами. В стельмашнi вiн поставив її на дерев'яний хiд, а ковалi довго помарудились бiля замка, в якому не було ролика, що вiдтягує ударний механiзм, потiм до замка умiло приклепали чималу залiзяку. Думка в Свирида Яковлевича була проста: при ударi довбнею по залiзяцi бойок розiб'є капсуль i снаряд полетить на ворогiв.