Ми сіли біля порога. Веєчіо вчив маленького Даукаса плести сіті. Тайбоки скубла вовну. Вранці вона з моєю допомогою обстригла маленьку білу кізочку, спритно зрізаючи вовну гострим ножем.
Орніччо спав у хижі, і ми щохвилини припиняли розмову і прислухались до його дихання.
Я з жахом пригадував походи, битви і кров, суперечки дворян і ченців, жорстокість Охеди і кволість адмірала. Як все це було далеко від мене зараз!
Друг мій одужував. Найвродливіша дівчина на Гаїті сказала тільки що, що любить мене. Я був щасливий. Мені хотілося сказати і їй про свою любов, але мені це було важко висловити словами.
Я взяв у руки її волосся і заховав у ньому своє обличчя. Мені хотілося сміятись і плакати.
Тайбоки облишила вовну і дивилась на мене своїми чарівними очима.
— Тайбоки, — сказав я, — я бачу, яка ти добра і розумна. Мені подобається спритність, з якою ти доглядаєш мого друга. Ти ввічлива з благородним Веєчіо і добра до свого маленького братика, але, коли ти розмовляєш зі мною, мені здається, що до мене ти ставишся краще, ніж до брата.
— Так, — сказала вона. — Коли я купаю Даукаса, він кусає мені руки.
— Мені здається, що ти ставишся до мене краще, ніж до Веєчіо, — додав я. Мені хотілося ще раз почути, що вона мене любить.
— Так, брате мій, — відповіла Тайбоки. — Касик постарів та ослаб і сумує за країною померлих. Він не вірить в те, що Орніччо буде жити, а ти віриш.
Я взяв її смагляву руку, серце калатало у моїх грудях.
— Орніччо буде жити! — сказав я схвильовано. — Ми залишимося тут, далеко від білих. Мені давно сповнилось вісімнадцять років, я вже чоловік.
Ну, якими словами висловити усю свою любов і ніжність?!
— Я бачив, як ти стрижеш козу, ти робиш це краще, ніж дівчата моєї країни, ти вмієш ловити рибу, будувати човна. Я бачив, як ти розмальовуєш фарбами глечики, і вони стають схожі на квіти. Я бачив, як ти доглядаєш хворих, як годуєш старого і купаєш дитину. Ти будеш чудовою дружиною!
Тайбоки слухала мене з широко розплющеними очима. Горда і ніжна усмішка не сходила з її уст.
— Так, я буду доброю дружиною, — сказала вона. — Я піду ненадовго, а ти доглядай свого друга і подай йому напитись, якщо він попросить.
Цієї миті Орніччо, підвівшись на постелі, озвався до мене.
Розділ XV
ПОБАЧЕННЯ З ДРУГОМ
Орніччо опритомнів.
— Я довго придивлявся, поки зрозумів, що це ти, Франческо, сидиш біля дверей, — сказав він, розгублено усміхаючись. — А де ж Тайбоки?
— Вона зараз прийде, — сказав я. Схопившись за руки і оглядаючи один одного, ми то сміялись, то плакали.
— Орніччо, помовч, тобі не можна так багато розмовляти, — похоплювався раптом я, але негайно засипав його градом питань.
Орніччо також не відставав од мене.
— Як ти попрощався з адміралом? — запитував він. — Що діється в колонії? Як поводяться з полоненими індіанцями?
Що я міг сказати Орніччо? Про те, що адмірал час від часу все глибше поринає в гнітючий стан, що всі справи веде Бартоломе Колон? Про те, що оселі індіанців зруйновано, а вони, як раби, працюють на білих?
— Адмірал хворий, — сказав я нарешті, коли мовчанка стала нестерпною, — він змучений лихоманкою і подагрою і мало займається справами колонії.
— А індіанці? — жваво запитав Орніччо. — Чи правда, що їх віддають у рабство і продають, мов тварин?
Так, це була правда. Монархи вимагали від колонії золота. Незважаючи на те, що в індіанців були відібрані всі запаси золота, які скупчились у них за багато років, його було недостатньо, щоб окупити величезні витрати по колонії. Тоді адмірал навантажив трюми кораблів Торреса п'ятьмастами невільниками і відправив їх у Європу. Португальці з великим зиском продавали в рабство дикунів з Гвінеї, і пан вирішив скористатися з їхнього досвіду. Ченці — францісканці[119] і бенедиктинці, прислані папою просвіщати тубільців, підтримали його у цьому заході. «Чим більше горя і випробувань зазнають нещасні тут, на землі, — казали вони, — тим швидше вони потраплять у царство небесне!»
— Це правда, Орніччо, — відповів я, не підводячи очей.
— Після битви ста касиків, — сказав Орніччо, — воїни Охеди списами виганяли індіанців Веєчіо з їхніх осель, хоч було оголошено про мир між білими і червоними… Достойний касик змушений був тинятися по безлюдних горах. Ще гірше вчинили з Гуанаканагарі. Марієнця вже давно вигнав з його володінь касик Каонаб, що вважав його за прихильника білих. Гуанаканагарі взяв участь у битві ста касиків на боці іспанців. Але і його з групою індіанців загнали в непрохідні болота, де вони загинули мученицькою смертю від голоду і спраги лише тому, що шкіра їхня була іншого кольору, ніж в іспанців! Коли четверо солдатів з загону Бартоломе Колона, пожалівши жінок і дітей, принесли їм трохи води і їжі, жалісливих людей повісили за наказом начальника.