Від церкви святого Антонія до церкви Зачаття мене бояться всі хлопчаки, усі рознощики, учні й підмайстри.
Я глянув на таріль — вона миготіла в натовпі, як місяць.
Потім я повернувся і вдарив кривдника подвійним ударом, так, як б'ють хлопці портові і з набережної, — в груди і в підборіддя.
Я знав, звідки тепер мені сподіватися удару, і повернувся до юнака правим боком, захищаючи серце і живіт.
Але раптом задирака похитнувся, якось дивно зойкнув і впав навзнак на каміння.
У цю мить сторожа палицями розштовхала натовп і показались носилки архіепіскопа. Їх пронесли повз мене так близько, що я розгледів товсту і білу руку його превелебності, подзьобану ластовинням.
Жінки і діти бігли за носилками; безрукі, сліпі, криві шкандибали слідом за ними. Я з жахом побачив, як якийсь рудий здоровило наступив на груди мого ворога. Я кинувся до нього.
Очі юнака були щільно заплющені, а з рота збігала тоненька рожева цівочка.
Обережно підвівши йому голову, я підклав під неї свого нового капелюха з пряжками. Під його густим чорним волоссям на потилиці була, певно, рана, бо пальці мої зачервонілися кров'ю. Я вирішив спочатку взяти таріль, віднести її куди треба, а потім повернутися і подати допомогу потерпілому. Але тарелі вже не було на тому місці, де я її щойно бачив.
Чернець, підперезаний ременем, видирав її з рук солдата, а той, незважаючи на його прокльони, мовчки загортав таріль у плащ.
— Лиходію, — верещав чернець, — ти віднімаєш у бідного старця його останній скарб! Ось на такій же тарелі тебе чорти підсмажуватимуть у пеклі за те, що ти крадеш у святу п'ятницю.
Солдат байдуже повернувся до нього спиною.
— Ну що ж, я лише врятував тебе від такої долі, — спокійно відповів він, вскакуючи в сідло. — Поясни мені, яким чином у бідного старого могла опинитися така дорога річ?
Я підбіг до солдата.
— Ваша милість, — сказав я, — це, звичайно, не його блюдо. Воно належить моєму господареві, срібних справ майстру Антоніо Тульпі. Якщо ви сумніваєтеся в цьому, я можу точно описати все, що там зображено.
— Я ні в чому не сумніваюся, — сказав солдат, пускаючи коня. — Відійди-но, хлопче!
Розділ II
ОРНІЧЧО
Сонце пекло нещадно. Навіть з моря не тягнуло вітром.
Хлопець лежав горілиць на каменях. Я нахилився до нього, але не почув його дихання. Був він живим чи ні, я не міг залишити його без будь-якої допомоги.
Що мені робити? Як повернутися додому без тарелі? Що сказати господарю?
Спочатку біля нас зібрався величезний натовп, але всі зразу розбіглися, побачивши наближення кінної варти.
Я звалив пораненого на плечі і зробив кілька кроків. З підвалу Антоніо Тульпі я щодня носив вгору мішки з сріблом, багато важчі за мою теперішню ношу, але зараз у мене від хвилювання підкошувалися ноги.
Голова юнака перекочувалась на моєму плечі, як торбинка за спиною богомольця. Мої ноги ковзали по риб'ячим нутрощам, то тут то там розкиданим на площі. Насилу обходячи цілі орди верещачих та завиваючих котів, яких повно в Генуї, я пройшов Приморську вулицю і звернув в наш провулок.
Мені довелося тричі постукати, перш ніж господар підняв вікно.
— Що ти так пізно, Ческо? Ну, як сподобався його преосвященству таріль? — запитав він і раптом, побачивши мою скорботну ношу, жахнувшись позадкував і вигукнув: — Що таке, що це за людина?
— Синьйор Тульпі, — сказав я, — в ім'я Христа розп'ятого дайте притулок цьому нещасному! Я не знаю, чи живий він, але ми зобов'язані зробити все можливе, щоб повернути його до життя.
— В ім'я Христа розп'ятого, — відповів майстер, — віднеси-но його туди, звідки взяв. Якщо він мертвий, він не стане від цього мертвішим, а якщо живий, то швидше прокинеться на вулиці, ніж в задушливій майстерні. Тепер такий тривожний час, що не можна ховати в будинку пораненого чоловіка. А може, це ворог церкви або республіки.
— Синьйор, — крикнув я в розпачі, — адже він ще хлопчик! І, звичайно, він вірує в святу трійцю, так само як і ми з вами.
Але хазяїн уже з гуркотом опустив вікно.
— Добре, — сказав я, зціпивши зуби, — може, ви вже не побачите ні мене, ні тарелі, але я не залишу бідолаху одного!
Насилу перетягнув я пораненого на тіньову сторону вулиці і притулив до фонтану. Я обмив йому обличчя холодною водою.
«Якщо він не опритомніє, — міркував я, — мені доведеться віднести його тіло до міської сторожі. І тоді нехай господь бог простить мені мій мимовільний гріх».