Чоловік, що називав себе Борсом, мимоволі тремтів. Поспіхом він зняв печаті й відкрив застібки на сідельних сумках, звідки витягнув свій звичний плащ. Десь у глибині душі тоненький голосок поцікавився, чи вся обіцяна влада, навіть саме безсмертя, вартували ще однієї такої зустрічі, однак він негайно засміяв його. Заради такої великої влади я готовий славити Великого Володаря Темряви навіть під Куполом Правди. Пригадуючи накази, дані йому Ба’алзамоном, він пальцями торкнувся золотого сяючого сонця, вишитого на грудях його білого плаща, та червоної пастирської ґирлиґи позаду сонця — символа його посади у світі людей — і ледь не розсміявся. На нього чекала робота, велика робота, у Тарабоні та на Елмотській рівнині.
Розділ 1
Пломінь Тар Балона
Обертається Колесо Часу, грядуть і минають Епохи, залишаючи по собі спомини, що стають легендами, які переростають у міфи та відходять у небуття, коли знову настає Епоха, що їх сотворила. В одній із таких Епох, яку дехто називає Третьою — Епосі, яка ще має настати і яка водночас давно проминула, в Судних горах здійнявся вітер. Вітер цей не був початком. В обертанні Колеса Часу нема ні початку, ні кінця. Проте одним із нескінченної вервечки початків цей вітер усе ж таки був.
Народившись серед чорних гостроверхих шпилів, де смерть блукає високими перевалами, досі прихованими від значно небезпечніших речей, вітер помчав на південь, понад дрімучим Великим Гнилоліссям, яке понівечив і спаскудив дотик Морока. Нудотно-солодкавий запах тліну звіявся, щойно вітер перетнув ту невидиму лінію, що її люди називають Шайнарським рубежем, де весняний цвіт густо обліпив дерева. Вже мало би настати літо, однак весна забарилася, і земля наче впала в шаленство, щоби навернути згаяне. Блідо-зелена брость рясніла на кожному кущі, і червоні пуп’янки проростали з кожної гілки. Наче на смарагдових ставках, вітер здіймав брижі на селянських полях, де майбутній урожай майже на очах пнувся догори.
Дух смерті майже вивітрився задовго до того, як вітер долетів до пагорбів, на яких покоїлося оперезане кам’яними мурами місто Фал Дара, а відтак розбився об фортечну вежу у самому його центрі — вежу, на вершині якої, здавалося, витанцьовують двоє чоловіків. Захищене кріпким і високим муром, Фал Дара — як цитадель, так і місто — ще ніколи не було завойоване, ніколи не було зраджене. Вітер застогнав поміж ґонтових дахів, навколо високих кам’яних димарів і ще вищих веж, заквилив, як на поминках.
Роздягнений до пояса, Ранд аль’Тор здригнувся від холодного дотику вітру, а його пальці зімкнулися на довгому руків’ї тренувального меча. Гаряче сонце вмивало його груди потом, а темно-рудаве волосся на голові просто злиплося. Він зморщив ніс, відчувши легкий запах повітряного закруту, однак не пов’язав цей запах із образом розритої старої могили, що було промайнув йому в голові. Він заледве чи зауважив той запах, як і той образ, оскільки намагався тримати свій розум порожнім, проте інший чоловік, що разом із ним перебував на вершині вежі, постійно вдирався у цю порожнечу. Майданчик на вежі мав десять кроків завширшки і був оточений зубчастою стіною, що сягала грудей. Достатньо просторий, ще й занадто, окрім хіба що коли ділиш його з Охоронцем.
Незважаючи на юний вік, Ранд був вищим від більшості чоловіків, проте й Лан удався зростом, а крім того, був м’язистішим, хоч і не таким широкоплечим. Охоронець обв’язав чоло вузенькою поворозкою із плетеної шкіри, завдяки чому волосся не падало йому на обличчя — обличчя, яке здавалося витесаним із необробленого каменю, обличчя без жодної зморшки, що наче контрастувало із проблисками сивини на його скронях. Попри спеку та напругу, на його грудях та руках лише ледь проблискували бісеринки поту. Ранд вдивлявся у крижані блакитні очі Лана у пошуках хоч якогось натяку на його наміри. Охоронець жодного разу не кліпнув, а тренувальний меч у його руках літав плавно і впевнено, мовби перетікаючи з однієї позиції в іншу.
Тренувальний меч, що мав замість леза в’язку тонких дерев’яних тичин, гучно ляскав, коли об щось ударявся, залишаючи на тілі сліди. Ранд аж занадто добре запізнав це. Три тонкі червоні смуги на ребрах уже діймали його, а ще одна обпекла на плечі. Він докладав усіх зусиль, щоби уникнути таких прикрас. На тілі Лана не було жодного знаку.
Як його вчили, Ранд подумки сформував єдиний пломінь і зосередився на ньому, намагаючись спалити завдяки йому всі емоції та почуття, щоби створити всередині себе порожнечу, прогнавши звідти навіть думки. І настала порожнеча. І як уже часто траплялося останнім часом, ця порожнеча не була ідеальною, світло усе ще зоставалося, чи якщо точніше — відчуття мерехтливого світла посеред тиші. Цього йому заледве вистачило. Його поглинув прохолодний супокій порожнечі, він став одним цілим із тренувальним мечем, з гладенькими камінцями під підошвами його чобіт, навіть із Ланом. Усе зробилося одним цілим, і він рухався бездумно у ритмі, що повторював кожен крок і кожен порух Охоронця.
Знову здійнявся вітер і приніс на крилах передзвін з міста. Хтось досі святкує довгожданий прихід весни. Стороння думка промайнула на крилах світла через порожнечу, стривоживши її, і тренувальний меч замиготів у руках Охоронця, який наче прочитав Рандові думки.
Упродовж нескінченної хвилини на верхівці вежі чутно було лише швидке лясь-лясь-лясь зв’язаних тичин, що вдарялися одна об одну. Ранд навіть не намагався дотягнутися до свого супротивника, оскільки міг лише ухилятися від Ланових випадів. Відбиваючи атаки Охоронця в останню мить, він змушений був відступати. Вираз обличчя Лана не змінився, зате тренувальний меч у його руках ніби ожив. Раптом замашний удар Охоронця посеред руху змінився прямим випадом. Заскочений зненацька, Ранд ступив назад, уже морщачись від удару, позаяк розумів, що цього разу він не зможе його уникнути.
Вітер застогнав на вежі... і спіймав його у пастку. Так наче повітря раптом перетворилося на кисіль, огорнувши його коконом. І почало штовхати його уперед. Час і рух уповільнилися, він із жахом спостерігав, як Лановий навчальний меч наближався до його грудей. В ударі не було нічого ні сповільненого, ані м’якого. Його ребра затріщали, ніби хтось уперіщив його молотом. Хлопець закректав, однак вітер не дозволив йому відхилитися, а натомість штовхав уперед. Тичини у Лановому навчальному мечі вигнулися і зігнулися — і все це надзвичайно повільно, як здавалося Ранду, — а відтак розлетілися на друзки, їхні гострі кінці націлилися йому в серце, проколовши зазубринами шкіру. Біль прошив тіло, а вся шкіра, здавалося, була посмугована. Він увесь пашів жаром, так наче сонце раптом щосили спалахнуло, щоби засмажити його, як бекон на сковорідці.
Скрикнувши, Ранд сахнувся і, зашпортавшись, ударився спиною об кам’яну стіну. Тремтячою рукою він торкнувся порізів на грудях і з недовірою підніс закривавлені пальці до своїх сірих очей.
— Що то був за дурнуватий випад, овечий пастуше? — скреготнув Лан. — Ти мав би це вже давно знати або хоча б пам’ятати, якщо не забув усього того, що я намагався тобі втокмачити. Дуже тебе?.. — Він урвав мову, коли Ранд глянув на нього.
— Це вітер, — Рандові пересохло в роті. — Він... він штовхнув мене! Він... він був твердий, наче стіна!
Охоронець мовчки поглянув на нього, потім простягнув йому руку. Ранд схопився за неї — і Лан посмиком поставив його на ноги.
— Дивні речі можуть коїтися у такій близькості до Гнилолісся, — нарешті озвався Лан, але за гаданим спокоєм його тону у словах вчувалася тривога. Це вже само собою було дивним. Охоронці, ці напівлегендарні воїни на службі в Айз Седай, рідко проявляли емоції, а Лан і поготів. Він відкинув розтрісканий тренувальний меч убік і притулився до стіни там, де лежали їхні справжні мечі, подалі від місця їхнього тренування.
— Але не такі, — заперечив Ранд. Він приєднався до Охоронця, сівши навпочіпки спиною до каменю. Таким чином верх стіни височів над його головою, сяк-так захищаючи від вітру. Якщо це взагалі був вітер. Ще жоден вітер не відчувався таким... твердим... як цей. — Яку затишку! А може, навіть і в Гнилоліссі таке не трапляється.