— Для такого, як ти... — Лан стенув плечима, ніби це все пояснювало. — Коли ти вже поїдеш, овечий пастуше? Минув уже місяць, відколи ти заявив, що їдеш, а я гадав, що вже через три тижні ти подасися на всі чотири вітри.
Ранд здивовано витріщився на нього. Лан поводився так, наче нічого не трапилося! Насупившись, він відклав навчальний меч і натомість поклав собі на коліна свій справжній. Його пальці пробігли по довгому, обтягнутому шкірою руків’ю із бронзовою чаплею. Ще одна чапля бронзовіла на піхвах, і ще одна була вигравіювала на лезі, що зараз покоїлось у піхвах. Йому й досі було трохи дивно, що у нього є меч. Будь-який меч, а тим паче меч із клеймом майстра клинка. Він був фермером із Межиріччя, такого далекого тепер. Можливо, далекого назавжди. Він був вівчарем, як і його батько. Я був вівчарем. А тепер хто? Його батько подарував йому меча зі знаком чаплі. Тем — мій батько, що би хто не казав. Йому б хотілося, щоб його власні думки не звучали так, ніби він намагався переконати сам себе.
І знову Лан, здавалося, прочитав його думки.
— У Порубіжних землях, овечий пастуше, якщо чоловік виховує дитину, ця дитина вважається його, і ніхто не може заперечити.
Зиркнувши з-під лоба, Ранд проігнорував слова Охоронця. Це були його справи, і нічиї більше.
— Я хочу навчитися ним користуватися. Мені потрібно. — Носіння меча зі знаком чаплі уже принесло йому чимало проблем. Не кожен знав, що цей знак означає, і не кожен навіть помічав його, і все ж таки клинок із чаплею, особливо в руках юнака, що заледве чи й доріс до віку зрілого, привертав небажану увагу. — Мені деколи вдавалося блефувати, коли я не міг утекти, а крім того, мені щастило. Але що буде, коли я не зможу втекти, не зможу блефувати і моє везіння закінчиться?
— Ти міг би його продати, — обережно сказав Лан. — Такий меч — рідкість навіть серед мечів зі знаком чаплі. І гроші добрі за нього виручив би.
— Ні! — Цю ідею він обдумував не раз, тож зараз відкинув її з тієї ж причини, що й раніше, і тим завзятіше, позаяк її озвучив сторонній. Доки він у мене, я маю право називати Тема батьком. Він мені його дав, і тому я маю таке право. — Я гадав, що будь-який меч зі знаком чаплі є рідкістю.
Лан позирнув на нього.
— Значить, Тем тобі не розповів? Він мусить знати. Хіба що він не повірив. Багато хто не вірить. — Він схопив свого меча, майже близнюка Рандового, якщо не зважати на відсутність чапель, й оголив його. Лезо, ледь вигнуте і загострене з одного боку, виблискувало сріблом у сонячному світлі.
Це був меч королів Малкіру. Лан не говорив про це — він навіть не любив, щоб інші говорили про це, — хоча аль’Лан Мандраґоран був лордом Семи Веж, лордом Озер і некоронованим королем Малкіру. Зараз Сім Веж лежать у руїнах, а Тисяча Озер перетворені у кублище скверни. Малкір поглинуло Велике Гнилолісся, а з усіх малкірських лордів живим залишився тільки один.
Пліткували, що Лан став Охоронцем, поєднавшись із Айз Седай, щоби мати можливість шукати смерті у Гнилоліссі і з’єднатися нарешті зі своїми кровними. Ранд справді не раз бачив, як Лан зазирав смерті у вічі без видимого страху за власну безпеку, проте понад власне життя і безпеку він переживав за Морейн — Айз Седай, з якою його пов’язували таємничі узи. Ранд не вірив, що Лан насправді шукатиме смерті, доки живе Морейн.
Обертаючи меча у промені світла, Лан заговорив.
— Під час Війни Тіні сама Єдина Сила використовувалася як зброя, та й зброю виготовляли за допомогою Єдиної Сили. Деякі види такої зброї використовували Єдину Силу і були настільки смертоносними, що могли одним ударом зруйнувати ціле місто, каменя на камені не залишити на багато ліг. Добре, що все це було втрачене під час Світотрощі, як добре і те, що ніхто не пам’ятає, як цю зброю виготовляти. Проте була і простіша зброя для тих, хто воював із мерддраалами та ще гіршими почварами жаховладців мечем.
За допомогою Єдиної Сили Айз Седай видобували із землі залізо та інші метали, переплавляли їх, формували і виковували. Усе за допомогою Сили. Мечі та іншу зброю також. Багато з того, що вціліло під час Світотрощі, згодом було знищено людьми, які боялися і ненавиділи роботу Айз Седай, решта — з часом зникла без сліду. Залишилося усього кілька мечів, і мало хто знає, чим вони є насправді. Про них ходять цілі легенди, всілякі побрехеньки, де вигадки більше, ніж правди, про мечі, які начебто наділені осібною силою. Ти чув оповідки менестрелів. А факти такі. Це леза, які не щербляться, не ламаються і ніколи не затуплюються. Я бачив, як чоловіки гострили їх — вдавали, ніби гострять, якщо по правді, — і лише тому, що не могли повірити, що меча не треба гострити після використання. Але єдине, чого вони домагалися, — це сточували свої бруски.
Такої зброї, яку створили ті Айз Седай, більше ніколи не буде. Коли її створили, війна й Епоха закінчились одночасно, і світ лежав у руїнах, і непохованих мертвих було більше, аніж живих, а живі втікали світ за очі у пошуках безпечного місця, будь-якого місця, і кожна друга жінка оплакувала свого чоловіка чи синів, яких їй уже ніколи не судилося побачити; коли було зроблено те, що було зроблено, вцілілі Айз Седай присягнулися, що ніколи більше не створюватимуть зброї, якою один чоловік може вбити іншого. Кожна Айз Седай присягнулася в цьому, і кожна з них відтоді дотримувалася цієї присяги. Навіть Червона Аджа, а їм геть байдуже до того, що станеться з будь-яким чоловіком.
Один із таких мечів, звичайний солдатський меч, — з легкою гримасою, майже із сумом, якщо Охоронця можна було запідозрити у прояві подібної емоції, він уклав меч у піхви, — став чимось більшим. З іншого боку, мечі, виготовлені для лордів генералів, з лезами такої міцності, що жоден коваль не міг дати собі з ними раду, а проте вже помарковані чаплею, такі мечі набули великого попиту.
Ранд відсмикнув руки від меча, що лежав у нього на колінах. Меч почав падати додолу, і він інстинктивно спіймав його, перш ніж той брязнув об кам’яну підлогу.
— Ви маєте на увазі, що це зробили Айз Седай? Я гадав, що ви говорите про свій меч.
— Не всі мечі зі знаком чаплі — робота Айз Седай. Лише жменька чоловіків володіють мечем достатньо вправно, щоби заслужити звання майстра клинка й отримати у винагороду меч зі знаком чаплі, але й навіть тієї жменьки забагато, щоби кожний отримав по такому мечу. Більшість із них вийшли з-під рук майстрів-ковалів; так, вони викуті із найкращої сталі, яка лише відома людині, та все ж їх викували людські руки. Але цей меч, овечий пастуше... цей меч може розповісти про минувшину, якій уже три тисячі років чи навіть більше.
— Мені нікуди від них не дітися, правда? — запитав Ранд. — Він бавився з мечем у піхвах, намагаючись утримати його перед собою вертикально на витягнутій руці; меч виглядав точнісінько так само, як і до того, коли Ранд ще нічого про це не знав. — «Витвір Айз Седай». — Але мені його дав Тем. Мені його подарував батько. Він відмовлявся задумуватися про те, яким дивом меч зі знаком чаплі потрапив до рук звичайнісінького вівчаря з Межиріччя. У таких думках він міг наткнутися на небезпечні підводні течії, глибини яких не хотів досліджувати.
— Ти точно хочеш утекти, овечий пастуше? Питаю ще раз. Якщо так, то чому ти досі ще тут? Через меч? За п’ять років я міг би зробити тебе достойним його, міг би зробити тебе майстром клинка. У тебе швидкі зап’ястя, хороша рівновага, і ти не повторюєш двічі одні і ті самі помилки. Проте в мене нема п’яти років, щоби навчити тебе, а в тебе нема п’яти років, щоби вчитися. У тебе навіть року нема, і ти це знаєш. Хай там як, а власну ногу ти вже не покалічиш. Ти тримаєшся так, наче тому мечу саме місце у тебе на поясі, овечий пастуше, і більшість сільських задавак це відчують. Але це тобі вдавалося майже з першого дня, відколи ти ним оперезався. То чому ти ще досі тут?
— Мет і Перрин ще досі тут, — пролепетав Ранд. — Я не хочу йти раніше за них. Я ж не побачу — я можу не побачити їх — ще багато років, можливо. — Він сперся головою об стіну. — Кров і попіл! Вони принаймні гадають, що я просто збожеволів, якщо не хочу повертатися з ними додому. Половину часу Найнів дивиться на мене так, ніби мені шість років і я розбив собі коліно, а вона збирається його лікувати, іншу половину часу вона дивиться на мене так, ніби бачить якогось незнайомця. Причому, якщо дивитиметься особливо пильно, то може його образити. Вона — Мудриня, а крім того, сумніваюся, що вона будь-коли чогось боялася, і все ж вона... — Він похитав головою. — А тут ще й Еґвейн. А щоб мені згоріти! Вона знає, чому я повинен піти, проте щоразу, коли я про це згадую, дивиться на мене так, що мені памороки забиває... — Він заплющив очі, притиснувши руків’я меча собі до чола, так ніби міг витиснути усі свої думки з голови. — Якби ж то... якби ж то...