Один з найяскравіших спогадів у моєму житті — це поїздка додому на різдвяні канікули, спочатку зі школи, а потім — з університету. В грудневий вечір о шостій годині всі ми, хто робив пересадку в Чикаго, збиралися в старому, напівтемному залі «Юніон-стейшн», щоб наспіх попрощатися з чиказькими друзями, вже втягнутими у вир передсвяткової метушні. Пам'ятаю шубки дівчат, що поверталися з пансіону міс такої-то чи такої-то, жвавий гомін у хмарах пари, руки, що махають над головами побаченим здалеку давнім знайомим, розмови про те, кого до кого запрошено: «Ти будеш в Ордвеїв? У Герсі? У Шульців?» — і затиснуті в кулаці довгі зелені квитки. А в імлі вздовж перону — жовті вагони лінії Чикаго — Мілуокі — Сент-Пол, веселі, як саме Різдво.
Поїзд вирушав у зимову ніч, і за вікнами розгортався мерехтливий простір, укритий справжнім снігом, і мимо пропливали тьмяні вогні вісконсінських полустанків, і повітря раптом робилося зовсім іншим, дзвінким і п'янким. Ми вдихали його на повні груди в холодних тамбурах, повертаючись із вагона-ресторану, і невимовно-радісне відчуття, що все довкола своє, рідне, сповнювало нас. Але за якусь годину відчуття це зникало, й ми зливалися воєдино із своїм рідним краєм.
Оце і є для мене Середній Захід — не хлібні лани, не прерії, не загублені серед них шведські містечка, а ті радісні поїздки моєї юності, що мчали мене додому, і вуличні ліхтарі, і сани з дзвіночками в морозних сутінках, і тіні вінків з гостролиста, що падали з освітлених вікон на сніг. I частка всього цього — я сам, трохи забарний від звички до тривалої зими, трохи самовпевнений через те, що зростав я в домі Каррауеїв, у місті, де й досі будинки називають за ім'ям господаря. Я бачу тепер, що в мене, власне, вийшла оповідь про Захід, — адже й Том, і Гетсбі, і Дейзі, і Джордан, і я — всі ми з Заходу, і, можливо, нам усім бракувало чогось такого, без чого важко пристосуватися до життя на Сході.
Навіть тоді, коли Схід особливо вабив мене, коли я найгостріше усвідомлював його перевагу над знудженими, розбухлими, розхристаними містами по той бік річки Огайо, де головне заняття полягає в тому, щоб перетирати на зубах геть усіх, за винятком хіба малих дітей і немічних старих, — навіть тоді Схід видавався мені в чомусь потворним. Вест-Егг і досі мариться мені в снах, схожих на нічну сцену пензля Ель Греко: скупчення будинків одноманітної і водночас химерної архітектури, скулених під похмурим, навислим кебом, у якому тьмяно світиться диск місяця. На передньому плані четверо похмурих чоловіків у фраках несуть ноші, на яких лежить п'яна жінка в білій вечірній сукні, її рука звисає і на пальцях холодно мерехтять діаманти. Урочисто мовчазні чоловіки завертають до якогось будинку, — не того, який їм потрібен. Але ніхто не знає імені жінки, і нікого це не обходить.
Після смерті Гетсбі такі видіння переслідували мене; все довкола видавалося мені спотвореним, неначе очі мої вже неспроможні були сприймати правильні форми. Тож коли в повітрі над купами хрусткого листя завис блакитний дим і білизна на шворках почала шкарубнути під виром, я вирішив повернутися додому.
Перед від'їздом мені лишалося зробити одну тільки річ: тяжку, неприємну річ, без якої, певно, можна було б і обійтися. Але я хотів дати всьому лад, а не покладатися на те, що байдуже море послужливо змиє покинуте мною смітгя. Я зустрівся з Джордан Бейкер і завів розмову про те, що ми з нею звідали разом і що мені потім довелося звідати самому, а вона слухала, нерухомо напівлежачи у великому кріслі.
На ній був костюм для гри в гольф, і, пам'ятаю, вона нагадувала мені добре зроблену журнальну картинку: трохи визивно піднесене підборіддя, волосся кольору осіннього листя, засмага на обличчі того самого відтінку, що й рукавички без пальців, які лежали на її колінах. Коли я скінчив, вона, не коментуючи почутого, сказала, що виходить заміж. Я не дуже повірив їй, хоч знав, що претендентів на її руку було більше ніж досить, але вдав здивованого. На мить у мене майнула думка — чи не роблю я помилки? Та знову швидко перебравши в пам'яті все, що було, я підвівся, щоб попрощатись.
— Але так чи так, а ти мене кидаєш, — несподівано сказала Джордан. — Власне, кинув ще тоді, по телефону. Тепер мені вже байдуже, але тоді це було щось нове для мене. Я навіть трохи розгубилася.
Ми потисли одне одному руки.
— До речі, — додала вона. — Пригадуєш, у нас із тобою була розмова про те, як треба водити машину?
— Щось таке було.
— Ти сказав тоді, що поганому водієві щастить доти, доки назустріч йому не трапиться інший поганий водій. Тож саме так зі мною і сталося, правда? Аж дивно, як я могла так помилитися. Я вважала тебе людиною чесною і прямою. Мені здавалося, що в глибині душі ти пишаєшся з цього.