В розпачі, знемагаючи, хлопець вирішив іти по цій стежці до кінця. Незабаром він вийшов на голу луку, що в темряві видалась йому сірою; то тут, то там на ній видніли тіні, — певне, кущі ялівцю, — а в лощині вимальовувалася темна будова. Мольн підійшов до неї. Це була чи то загорода для худоба, чи то покинута кошара. Двері з рипінням прочинились. Коли вітер розганяв на небі хмари, крізь шпари в стінах просмикувалося місячне світло. Пахло цвіллю.
Не маючи сили йти далі, Мольн ліг на вогку солому, спершись на лікоть і поклавши голову на долоню. Потім скинув пасок і згорнувся в клубок, натягши на ноги блузу й підігнувши коліна до живота. Згадав про попону, залишену на дорозі, й відчув себе таким нещасним, так розсердився на самого себе, що мало не заплакав…
Тоді він змусив себе думати про інше. Дуже змерзши, згадав сон, чи радше марення, що було в нього якось у дитинстві, — марення, про яке він ніколи нікому не розповідав. Якось уранці він прокинувся не в своїй кімнаті, де висіли його штанці й куртки, а в довгій зеленій вітальні зі шпалерами, схожими на шати дерев. У вітальні мерехтіло світло, таке ніжне, що хотілося покуштувати його на смак. Біля одного з вікон сиділа дівчина і, повернувшись до хлопчика спиною, щось шила, мовби чекаючи, коли він прокинеться… А в нього не було сили злізти з ліжка й пройти по цій чарівній вітальні… Він знову заснув… Але, засинаючи, поклявся, що наступного разу неодмінно встане… Може, завтра вранці!..
Розділ одинадцятий
ТАЄМНИЧИЙ МАЄТОК
На світанку Мольн знову рушив у дорогу. Але йому дошкуляло розпухле коліно, воно так боліло, що через кожні кілька хвилин він мусив зупинятися й сідати на землю. Місцевість, де він опинився, була, мабуть, найпустельнішою частиною Солоні[2]. За цілий ранок Мольн тільки раз побачив пастушку, яка десь далеко, на самісінькому обрії, стерегла свою череду. Хлопець покликав її, хотів підбігти, але пастушка зникла, не почувши його гуку.
Він ішов і йшов в одному напрямі — йшов украй повільно… Довкола — жодної живої душі, жодного людського житла. Не чути було навіть крику куликів у болотяному очереті. А над цим пустельним краєм сяяло ясне й холодне грудневе сонце.
Була, певне, вже третя година дня, коли нарешті Мольн помітив сіру вежу зі шпилем, що височіла над верхівками ялинового лісу.
«Якийсь покинутий замок, — подумав він, — або якийсь порожній голубник!»
І, не пришвидшуючи ходи, Мольн простував далі. На узліссі стояли два білі стовпи, від них починалася алея, по якій і пішов хлопець. Ступивши кілька кроків, він зупинився, вражений, сповнений незрозумілого хвилювання. Потім знову пішов тим самим стомленим кроком; від крижаного вітру тріскалися губи, інколи перехоплювало дух, але його поймали неабияка радість, дивовижний, п'янкий спокій, упевненість, що зрештою він дійшов до мети й тепер його чекає тільки щастя. Лише в дитинстві, напередодні великих літніх свят, коли з настанням вечора на вулицях містечка виростали ялинки й вікно його кімнати потопало в зелених гілках, він відчував таке щасливе знесилення.
«Скільки радості, — подумав Мольн, — і тільки тому, що я прийшов до цього старого голубника, де мешкають сови й свистять протяги!..»
І, гніваючись сам на себе, хлопець зупинився, зважуючи, чи не слід йому повернутися назад і спробувати дістатись до найближчого села. Якийсь час він розмірковував, похнюпивши голову, і враз помітив, що алея підметена великими рівними колами, нібито тут готувалися до свята. Було таке враження, буцімто він опинився на головній вулиці свого містечка Ла-Ферте вранці в день першої пречистої!.. Навряд чи він здивувався б дужче, коли б побачив за поворотом юрбу святково вдягнених людей, які, наче це було в червні, здіймали стовпом порох.
«Що за свято в такій глушині?» — спитав він сам себе.
Діставшись до повороту, Огюстен почув гомін, що наближався. Він кинувся в густі зарості ялинника, присів і причаївся.
То були дитячі голоси. Гурт дітей пройшов по алеї зовсім близько. Один голосок, либонь, маленької дівчинки, був такий розсудливий і поважний, що Мольн, хоч і не збагнув, про що йшлося, не стримався від усмішки.
— Мене турбує тільки одне, — казала дівчинка, — коні. Хто зможе завадити, наприклад, Даніелю сісти верхи на великого жовтого поні?
— Ніхто не зможе мені завадити! — відповів глузливий хлоп'ячий голос. — Хіба нам не дозволили робити все, що заманеться?.. Навіть розбитися, якщо ми цього захочемо…
2
Солонь — район з піщаними й глиняними грунтами у Франції, розташований у закруті Луари на південь від Парижа.