Коні мчали чвалом у темряві, діти знову заснули. А Мольн обмірковував, кому він зможе розповісти про таємничі події цих двох днів. Він іще довго перебирав у пам'яті все, що побачив і почув, потім, зрештою стомлений утомою, з прикрістю в душі, наче засмучена дитина, заснув…
Надворі ще не розвиднілося, коли карета зупинилася посеред дороги й Мольна розбудив стукіт у шибку. Кучер насилу відчинив дверцята, й крижаний пічний вітер пройняв хлопця до кісток.
— Вам треба тут сходити, — сказав кучер. — Розвидняється. Зараз ми звернемо на путівець. Звідси зовсім близько до Сент-Агата.
Мольн, схилившись, якось машинально нишпорив у кареті, шукаючи кашкет, що закотився в найдальший куток, — під сидіння, де спали діти, — потім, похнюпивши голову, зійшов на землю.
— Ну, до побачення, — сказав кучер, знову сідаючи на передок. — Вам лишилося не більше шести льє. Подивіться, там, на узбіччі, дорожній знак.
Мольн, що ще не прокинувся як слід, доплентав до стовпа з покажчиком і сів на землю, понуривши голову, мовби хотів знову заснути.
— Ні! — крикнув кучер. — Тут спати не можна. Надворі надто холодно. Вставайте, походіть трошки…
Похитуючись, засунувши руки в кишені й утягши голову в плечі, Мольн пішов по дорозі на Сент-Агат; старий берлин, цей останній свідок таємничого свята, завернув з посипаної рінню дороги і, нечутно погойдуючись, поїхав по трав'янистому путівці. Незабаром він зник з очей, тільки капелюх кучера ще стрибав удалині над кілками тину…
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ перший
ВЕЛИКА ГРА
Вітрюгани й холод, дощі й сніг, неможливість під час навчального року проводити будь-які тривалі пошуки — все це примусило нас з Мольном чекати кінця зими, тому ми з ним і не заводили мови про Загублений Замок. Ми не могли нічого серйозного зробити в ці короткі лютневі дні, в ці четверги[4], коли не вщухали шалені вітри й неодмінно з п'ятої вечора періщив холодний дощ.
Ніщо не нагадувало про Мольнову пригоду, коли не рахувати того дивного факту, що відтоді, як він повернувся, ми більше не мали друзів. На перервах затівалися ті самі ігри, що й раніш, але Жасмен не розмовляв з Великим Мольном. Вечорами, тільки-но закінчувалося прибирання в класі, подвір'я порожніло, як це було в часи самотності, і я бачив: мій товариш не знаходить собі місця, бродячи між садком і навісом, між подвір'ям і їдальнею.
Щочетверга ми з Мольном умощувалися за вчительським столом у одній з двох, класних кімнат і читали Руссо та Поля-Луї Кур'є, яких знайшли в стінних шафах, між підручниками з англійської мови й переписаними від руки нотними зошитами. Пополудні, рятуючись від чергових відвідин сусідів, ми втікали з нашого помешкання й знову верталися до школи… Інколи чули, як гурти старшокласників мовби випадково зупиняються біля шкільної брами, граючись у якісь загадкові військові ігри, а потім розходяться… Таке сумно життя тривало до кінця лютого. Я починав уже думати, що Мольн забув про все, але одна пригода, дивніша за всі інші, довела мені, що я помиляюсь і під похмурою пеленою зимових буднів визріває бурхливий конфлікт.
Якось увечері наприкінці місяця, саме в четвер, і докотилася до нас перша звістка про чудний маєток — перша хвиля, викликана пригодою, про яку ми з Мольном уже давно не ведемо мови. В нашому домі ще ніхто не лягав спати. Дідусь і бабуся поїхали від нас, з нами лишилися тільки Міллі й батько, який, звісно, й не підозрював про глухе ворогування, що поділило клас на два табори.
О восьмій годині Міллі відчинила двері, щоб викинути надвір крихти, що залишилися після вечері, і враз так здивовано ойкнула, що ми всі підбігли до неї. На порозі лежав шар снігу… А що було зовсім темно, то я ступив кілька кроків по подвір'ї, аби пересвідчитися, чи глибокий цей сніг. Я відчував легкий дотик сніжинок, що одразу ж танули на моєму обличчі. Та мене покликали, і Міллі, мерзлякувато щулячись, зачинила двері.
О дев'ятій ми збиралися лягати; мати вже взяла в руку лампу, щоб провести нас нагору, коли раптом почулися два сильні удари в браму на протилежному кінці подвір'я. Міллі поставила лампу на стіл, ми всі оторопіли на місці й почали сторожко прислухатися.
Нікому й на думку не спадало вийти на подвір'я — подивитися, що там відбувається. Лампа загасла б, перш ніж ми пройшли б до середини подвір'я, й напевне скло розбилося б. Якусь мить ми мовчали, потім батько завів мову про те, що «це, безперечно…», але під самим вікном їдальні, повернутим, як я вже казав, на ла-гарську дорогу, пролунав свист, такий різкий і протяжний, що його неодмінно чути було на церковній вулиці. І одразу ж за вікном почулися пронизливі крики, трохи приглушені шибками: «Тягніть його! Тягніть його!» Ті, хто кричав, мабуть, підтяглися на руках до самого вікна, схопившись за надвірні виступи наличника. З другого краю будинку розлігся такий самий зойк; певне, ще один гурт крикунів пройшов полем дядечка Мартена й переліз через невисокий мур, що відділяв поле від нашого подвір'я.