Міллі вже заспокоїлася — нападники розбіглися, до того ж вона, як і всі люди, що полюбляють порядок, не відзначалася цікавістю. Вона сказала:
— Йдіть, коли вам хочеться. Тільки замкніть двері й візьміть з собою ключ. А я лягаю спати. Лампу я не гаситиму.
Розділ другий
МИ ПОТРАПЛЯЄМО В ЗАСІДКУ
Ми йшли по снігу в глибокій тиші. Мольн ступав попереду, від його захищеного сіткою ліхтаря віялом розходилось проміння. Тільки-по ми вийшли за браму, як із-за муніципальної вагівниці, що стояла під нашим парканом, вистрибнули, наче наполохані куріпки, двоє в каптурах. Вони викрикнули кілька слів, хихикаючи; я так і не збагнув, звучав у цих словах глум, чи запал затіяної ними дивної гри, чи просто нервове збудження й страх, що їх можуть наздогнати.
Мольн поставив ліхтар на сніг і гукнув:
— За мною, Франсуа!
Покинувши своїх супутників, чий вік не дозволяв їм узяти участь у таких перегонах, ми з Мольном кинулись услід за двома тінями, що трохи пробігли по дорозі на В'єй-Планш, обігнули долішню частину містечка й помчали по вулиці, яка піднімалася до церкви. Вони бігли розмірено й неквапливо, тож нам неважко було гнатися за ними. Вони перетнули церковну вулицю, де вже все спало, і, обминувши кладовище, подалися в лабіринт провулків та глухих закутків.
У цьому кварталі мешкали поденники, швачки й ткачі, він називався Зазубень. Ми знали його поганенько й ніколи не ходили сюди вночі. Це місце й удень було безлюдне, — поденники були на роботі, ткачі сиділи в своїх майстернях, — а тепер, у нічній тиші, воно здавалося зовсім покинутим і пустельним. Тут було ще тихіше, ніж у інших кварталах містечка. І ми не могли важити на чиюсь допомогу.
Я знав тільки одну дорогу серед усіх цих недбало розкиданих будиночків — ту, що вела до дому швачки на прізвисько Німа. Спершу треба було спуститися по крутосхилу, подекуди вибрукованому кам'яними плитами, після двох-трьох поворотів пройти між малими подвір'ями ткачів і занедбаними стайнями, а далі вийти на широку глуху вуличку, що впиралася в паркан давно закинутої ферми. Я приходив до Німої з матір'ю, і, поки вони перемовлялися, жестикулюючи пальцями, — з вуст сердешної каліки лише час від часу зривалися незрозумілі звуки, — дивився у вікно на високі стіни ферми, останньої споруди з цього боку передмістя, на зачинену браму й порожне, подвір'я, де не видно було жодного оберемка соломи й куди тепер ніхто не заходив.
Саме по цій дорозі й побігли обидва незнайомці. Ми боялися, що втратимо їх з поля зору, але, на превеликий мій подив, ми щоразу добігали до наступного рогу, перш ніж вони встигали зникнути за ним. Я кажу «на превеликий мій подив», бо всі ці вулички були дуже короткі й ми давно загубили б утікачів, якби вони на поворотах навмисне не сповільняли бігу.
Зрештою вони, не вагаючись, звернули на вуличку, що вела до Німої, і я крикнув Мольнові:
— Ну, тепер вони в наших руках: там немає виходу!
Правду кажучи, це ми були в їхніх руках… Вони завели нас туди, куди їм треба було. Добігши до муру, незнайомці обернулися до нас обличчям, і один з них свиснув тим самим свистом, який ми вже двічі чули цього вечора.
Тієї ж миті із десяток хлопчаків вибігли на вуличку з подвір'я покинутої ферми, де вони, судячи з усього, чатували на нас. Усі були в каптурах і з замотаними шарфами обличчями…
Ми наперед здогадувалися, хто це, але твердо вирішили нічого не казати панові Серелю, бо наші справи його не обходили. Тут були Делаж, Деиі, Жірода та вся їхня ватага. Зчинилася бійка, і ми одразу ж упізнали їх по хватках та уривчастих криках. Але Мольна непокоїла й навіть, здавалося, лякала не бійка, а інше: у ватазі був хтось нам незнайомий, він, мабуть, і був верховода…
Сам він не чіпав Мольна, тільки дивився на своїх солдатів, яким було нелегко: застрягаючи в снігу, вони оскаженіло накидалися на мого товариша, той важко дихав, але вже встиг пошматувати на них одяг. Двоє з них узялися за мене й лише насилу здолали, бо я відбивався, як сатана. Я опинився в снігу на колінах, вони скрутили мені руки за спиною, і я дивився на поле битви з великою цікавістю, а водночас і з страхом.
Мольн відбивався від чотирьох хлопчаків, що вчепилися в його блузу, різко розвернувшись і пожбуривши їх у сніг… А верховода й далі стояв собі на місці й спостерігав за бійкою, час від часу чітким голосом підказуючи:
— Вперед… Сміливіше… Ану ще раз… Go on, my boys…[5]
І справді, це був верховода!.. Звідки він узявся? Як йому вдалося втягти їх у бійку? Ось що лишалося для нас загадкою. Незнайомець теж замотав обличчя шарфом, та коли Мольн вивільнився від своїх противників і підійшов до нього з погрозливим виглядом, той, відчувши небезпеку й бажаючи краще роздивитися обстановку, різко крутнувся, і ми побачили смужку білої матерії, якою була перев'язана його голова.