А коли ми вечеряли, цей величезний барабан, що оголошував про початок вистави, вдарив під нашими вікнами, аж затремтіли шибки. Незабаром гомінкі гурти жителів передмістя посунули на церковний майдан. А ми з Мольном, змушені сидіти за вечерею, нетерпляче тупотіли ногами.
Нарешті десь близько дев'ятої ми почули шерхіт кроків і приглушений сміх біля хвіртки — це прийшли по нас учительки. В цілковитій темряві ми гуртом подалися до місця вистави. Ще здалеку нам упало в око, що стіна церкви освітлена, мовби на майдані горить багаття. Біля входу під навіс погойдувалися на вітрі запалені олійні ліхтарі…
Всередині, наче в цирку, були розставлені амфітеатром лави. Пан Серель, вчительки й ми з Мольном посідали на лави в самісінькому низу. В мене й досі перед очима ця «зала», вельми тісна, схожа на справжній цирк, з великими темними полотнищами Замість стіп, ущерть наповнена публікою, серед якої були містечкова пекарка, ковалі, дами, хлопчики, селяни та багато інших людей.
Вистава вже почалася. На арені виступала дресирована кізонька; вона чемно клала свої ніжки на чотири склянки, потім — на дві, відтак — на одну-однісіньку. Ганаш пошепки щось казав їй, легенько торкаючись її паличкою й з тривогою позираючи на глядачів; рот у нього був розтулений, очі мертвотні.
Біля двох інших олійних ліхтарів, там, де арена з'єднувалася з фургоном, сидів на табуреті вдягнений у тонке чорне трико, з перев'язаною головою наш друг і вів гру.
Щойно ми посідали, як на арену вибіг поні в гарній збруї, і поранений хлопець примусив його пробігти кілька кругів; щоразу, коли від поні він вимагав показати, хто з присутніх у залі найлюб'язніший і найхоробріший, тварина зупинялася біля мене або біля Мольна. Та коли треба було знайти найфальшивішу, найскупішу або «найзакоханішу» особу, поні щоразу зупинявся біля пані Піньйо. І довкола неї здіймалися сміх, галас, гелгіт, наче в зграї гусей, за якими женеться спанієль…
В антракті наш друг підійшов до пана Сереля й заговорив з ним; учитель, мабуть, не відчув би більшої гордості, коли б перед ним опинився сам Тальма або Леотар[6], а ми з Мольном намагалися не пропустити жодного слова з цієї розмови. Він розповідав, що його рапа вже затяглася, що цю виставу вони готували дуже довго, цілу зиму, що вони поїдуть од нас лише наприкінці місяця, бо мають намір показати тут іще багато нових різних вистав.
Вистава мала завершитися великою пантомімою.
Коли антракт наближався до кінця, наш друг покинув нас; щоб дістатися до виходу у фургон, він мусив пройти повз гурт глядачів, що стояли на арені; серед них ми помітили й Жасмена Делажа. Жінки й дівчата розступилися, даючи дорогу акторові. Їх зачарували його чорне трико, пов'язка на голові, весь його незвичайний і мужній вигляд. Що ж до Жасмена, який, здавалося, тільки-но повернувся з якоїсь далекої подорожі й тихо, але схвильовано розмовляв із пані Піньйо, то, певне, його передусім захопили б широчезні штани, плетений пасок і розхристаний комір… Жасмен стояв, заклавши великий палець за вилогу піджака, і вся його постава виражала водночас невимушеність і ніяковість. Тієї миті, коли актор проходив повз нього, його всього пересудомило і він голосно сказав пані Піньйо щось таке, чого я не почув, але що, певне, образило нашого друга. Мабуть, у цих словах була погроза, сувора й несподівана, бо юний актор рвучко повернувся й подивився на Делажа, а той, намагаючись приховати ніяковість, посміхався й штовхав ліктем своїх сусідів, мовби запрошував їх тягти за ним руку… Усе сталося вмить. І, либонь, я єдиний на своїй лаві це помітив…
Юний актор зник за завісою, що затуляла вхід до фургона. Глядачі повсідалися на свої місця, чекаючи початку другого відділення, і в балагані запала тиша. Тоді, коли стихали останні фрази, якими ще перекидався дехто з публіки, за лаштунками спалахнула палка суперечка. Ми не розуміли слів, чули тільки, що сперечаються двоє — довготелесий парубійко й юний актор; перший щось пояснював і виправдовувався, другий з обуренням і прикрістю дорікав йому.
— Сердега! Чому ти раніше не сказав мені цього?.. — вигукував юний актор.
Решти слів ми не розчули, дарма що всі присутні нашорошили вуха. Нараз за лаштунками настала тиша, артисти перейшли на шепіт. Хлопчаки на задніх лавах затупотіли ногами й закричали:
— Ліхтарі! Завісу!
Розділ сьомий
МАНДРІВНИЙ АКТОР СКИДАЄ ПОВ'ЯЗКУ
Нарешті із-за завіси висунулося обличчя, — зоране зморшками, з вибалушеними очима, що виражали чи то радість, чи то смуток, усіяне облатками для запечатування листів, — і виринула височенна незграбна постать П'єро. Скоцюрбившись, наче в нього болів живіт, він ішов навшпиньках, усім своїм виглядом виражаючи страшенний переляк, а його задовгі рукави, що звисали до підлоги, підмітали арену.