Вряди-годи я роблю кілька кроків по дрібному піску. В тиші чую щебет птаха — мені здається, що то соловейко, але, звісно, я помиляюсь, бо соловейки співають лише ввечері, — щебет птаха, який уперто повторює одну фразу; вона звучить для мене, як голос ранку, як шепіт у затінку, як чарівне запрошення заглибитися у вільхові кущі. Я не бачу цього птаха, але в мене таке враження, ніби він невідступно летить за мною, ховаючись у листі.
Ось і я вперше в своєму житті ступаю на шлях пригод! Тепер я шукаю вже не мушлі на березі річки під наглядом пана Сереля, не дикі орхідеї, чиїх прикмет не знає, либонь, сам учитель, і навіть не ту стару криницю на полі дядечка Мартена, глибоку, пересохлу, накриту гратчаткою криницю, яка так буйно заросла бур'яном, що кожного разу треба добряче понишпорити, перш ніж удасться її знайти… Я шукаю щось куди таємничіше. Я шукаю дорогу, про які пишуть у книжках, старовинну, повну перешкод дорогу, що її не знайшов украй стомлений принц. Знайти її можна лише вранці, коли в тебе нема ніяких нагальних справ, коли ти навіть не знаєш, котра зараз година… Невпевнено розгортаючи руками порослі густим листям гілки, ти раптом відкриваєш перед собою довгу тінисту алею, що закінчується вдалині крихітним світловим кружальцем.
Сповнений п'янкої надії, я раптом виходжу на якусь галявину; коли я отямлююсь, бачу: це звичайнісінька лука. Тож я й сам не помітив, як перетнув увесь Громадський ліс. А я ж завжди вважав, що він тягнеться хтозна-як далеко! Ось праворуч від мене, між стосами дров, — сторожка, схована, наче вулик, у затінку. На підвіконні сушаться дві пари панчіх… Коли минулими роками ми заходили до лісу, завжди казали, показуючи на світлову цятку в кінці неймовірно довгої темної просіки: «Там — сторожка, дім Баладьє». Але ми ніколи не діставалися до нього. Лише подеколи чули, як дехто казав, наче йшлося про єдину надзвичайну подорож: «Він дійшов аж до сторожки!»
І ось цього разу я дійшов аж до дому Баладьє — і нічого не знайшов.
У мене розболілася натомлена нога, й давалася взнаки спека, якої досі я не відчував; я вже боявся, що доведеться йти назад самому, коли раптом неподалік почув крик вабця пана Сереля — голос Мушбефа, а потім — інші голоси, що кликали мене…
Це був гурт з шести хлопців, серед яких лише зрадник Мушбеф мав вигляд переможця. Я побачив Жірода, Оберже, Делажа та інших учнів. Їх, заманених Мушбефом, схопив пан Серель чи тоді, коли вони лізли на дику вишню, що самотньо стояла посеред галявини, чи тієї хвилини, коли вони дерли гніздо зелених дятлів. Телепень Жірода з підпухлими очима, в засмальцьованій блузі сховав пташенят у себе за пазухою. Двом учням пощастило дременути від пана Сереля, — мабуть, то були Делаж і маленький Коффен. Спершу вони навперейми кидали всілякі образливі слова на адресу «Мушваша»[8], що відбивалися луною в лісі, але той, розгнівавшись і забувши про свою роль, з прикрістю крикнув їм у відповідь:
— Що ж, вам нема куди подітися, злазьте вниз! Тут пан Серель!
Тоді враз усе затихло, і хлопці зникли в лісовій гущавині. А що вони знали ліс як свої п'ять пальців, то панові Серелю й на думку не слало бігти за ними. Невідомо було також, якою дорогою пішов Великий Мольн. Він не відповідав на наші крики, і ми мусили припинити пошуки.
Вже звернуло за полудень, коли ми, стомлені, вимащені землею, понуривши голови, повільно вибралися на сент-агатську дорогу. Коли ми вийшли з лісу на сухе й стали очищати свої черевики від грязюки, відчули, як немилосердно пекло сонце. Ясний і свіжий ранок залишився далеко позаду. Повітря наповнили нові звуки, що сповіщали про наближення вечора. Час від часу на безлюдних фермах біля дороги сумовито кукурікали півні. Спускаючись до Гласі, ми ненадовго зупинилися, щоб погомоніти з хліборобами, які тільки-но пообідали й знову бралися до роботи. Вони поприхилялися до огорожі, і пан Серель їм сказав:
— Ну й шибеники ці хлопчаки! Ви тільки погляньте на Жірода. Він сховав за пазуху пташенят. Уявляєте собі, яку чистоту вони йому там зробили!
Хлібороби засміялися, а мені здалося, що вони сміються й з моєї поразки. Регочучи, воші докірливо хитали головами, але я бачив, що вони не засуджували хлопців, яких добре знали. А коли пан Серель знову став на чолі нашої колони, вони сказали нам:
— Тут проходив іще один — такий високий… Певне, на зворотному шляху йому трапився віз із Гранжа і його підвезли. Тут, на роздоріжжі, він зійшов — обшарпаний, у брудних черевиках. Ми сказали йому, що вранці бачили вас і що ви ще не поверталися назад. Він і поплентався поволеньки до Сент-Агата.
8
Гра слів: школярі заміняли другу частину прізвища «Мушбеф» «беф» («бугай») словом «ваш» («корова»), яке має переносне значення «поліцейський», «шпиг».