Хаблак тримався за кілька кроків від студента, мало не дихав йому в потилицю, тепер уже майже не крився, бо, зрештою, знав, що трапиться через кілька хвилин.
Одразу за ворітьми побачив Івана Семенчука — лейтенант пристроївся до нього й гаряче видихнув у вухо:
— За тим лисим пройдою пішли наші хлопці. Сержант Харитонів і ще один. Сержант уже сфотографував його.
— Чудово.
— Студента братимемо?
— Угу.
— Там попереду наша машина. Доведемо до неї?
— Звичайно.
Шило йшов узбіччям, простував легко, розминаючись із зустрічними, посміхався задоволено й навіть наспівував щось — тепер Хаблак майже наздогнав його, йшов за крок — два, міг дотягнутися до студента рукою. А з другого боку прошкував Семенчук, вони взяли Шила в кліщі й чекали лише зручного моменту.
Нарешті Хаблак побачив за поворотом дороги міліцейську машину, вони порівнялися з нею, і тоді Семенчук поклав Шилові руку на плече, легенько стиснув і мовив:
— Не поспішайте. Можна вас на хвилинку?
Студент повернувся до нього здивовано, зробив нетерплячий рух, намагаючись скинути руку з плеча, та Семенчук тримав міцно, й Шило вигукнув роздратовано:
— Ну, чого треба?
Хаблак притулився до студента з лівого боку й прошепотів йому у вухо:
— Тихо, є розмова, і прошу пройти з нами!
— Хто ви? — нараз Шило все збагнув, Хаблак. виразно побачив це з його очей: вони потемнішали, округлилися від жаху, студент зупинився й сіпнувся, однак Хаблак тримав міцно й не дуже ввічливо.
— Міліція, — мовив суворо, — і прошу без ексцесів, Шило, збагнув?
Студент роззявив рота, хрипко втягнув у себе повітря, хотів щось сказати, але тільки гикнув.
— Ну, чого?.. — почав невпевнено, та Хаблак підштовхнув його до машини, й Шило, одразу все усвідомивши, покірно посунув до неї, нахиливши голову й нікого не бачачи.
Уже в автомобілі Хаблак запустив студентові руку до кишені і обережно, двома пальцями, витягнув пакет.
— Що це таке, Шило? — запитав. — І звідки?
Студент подивився на нього спідлоба.
— Яке маєте право? — просичав, проковтнувши слину.
— Ми затримали вас у зв’язку з крадіжками на квартирах у Києві, — пояснив Хаблак, — і ви це дуже добре знаєте.
Шило закопилив губу.
— У вас є постанова на мій?. — затнувся, певно, хотів сказати “арешт”, але мовив: — Затримання…
— Згідно з законом, — пояснив майор, — ми маємо право затримати вас на сімдесят дві години для з’ясування різних обставин. Без прокурорської постанови. Проте, смію завірити, ми матимемо її значно раніше.
— Ця самодіяльність дорого коштуватиме вам! — Шило став потихеньку оговтуватися.
Хаблак дістав хусточку, обережно загорнув пакет.
— Ви не відповіли на поставлене запитання, — нагадав.
— Тут гроші, й вони належать мені.
— Скільки?
— Півтори тисячі.
— Чи не забагато для студента?
— Я працюю, одержую стипендію, ще й батьки допомагають…
— Якими купюрами гроші?
— Це має значення?
— Не знаєте?
— Забув.
— Нічого ви не забули, Шило, цей пакет щойно поклав до вашої кишені лисий чоловік у чорній сорочці. Чи не так? Хто він?
— Ви помиляєтесь. Гроші мої, і я це тверджу.
Хаблак зітхнув: усі початкуючі злодії схожі один на одного. Спочатку не зізнаються ні в чому, навіть в очевидному, та, коли притиснеш їх до стінки, одразу розколюються. Правда, як виявилось трохи згодом, майор помилився в оцінці Шила — студент був досить міцним горішком, і Хаблакові довелося прикласти багато зусиль, поки одержав перші правдиві свідчення.
Хаблак мовив:
— Отже, не хочете зізнатися щиросердно! Я мушу все ж нагадати, що саме це…
— Пом’якшить мою долю?
— Звідки такий досвід? Але ж ви раніше…
— Не притягався, — ствердив Шило. — І тепер — ваша помилка, за яку доведеться розплачуватись. Ви ніколи не пробачалися? — Він подивився Хаблакові у вічі твердо й переконано, і, коли б у майоровій кишені не лежав пакет з грішми, міг засумніватися в своїй правоті.
— Доводилося, — раптом зізнався Хаблак зовсім щиро. — І я шкодую, що завдав цим людям прикрості.
— Ось я й кажу!.. — підвищив голос Шило.
— Помовч! — раптом зло мовив Семенчук. — І скажи спасибі, що я не надів на тебе наручники. Але врахуй, сьогодні ти ще на території мого району, і ми це можемо зробити.