— Гуляли?
— Трохи було.
— Із чого почав Болт?
— Ідея з поштою в нього виникла. Каже, своя людина, там потрібна. Я й згадала про Шила. Він минулого року в нашому парадному мешкав, кімнату знімав, ну, й вирячувався на мене. До ресторану запрошував, потім у гуртожиток перейшов, і рідше стали зустрічатися.
— І ви поновили знайомство з Шилом?
— Звичайно. Розповіла про Болта і його пропозицію.
— Одразу погодився?
— Микола — людина ділова. Трохи подумав, та не комизився. Через день уже працював на пошті. Там улітку листоноші у відпустки йдуть. От і влаштувався без усякого.
— А далі?
— А далі простіше простого. Він мені казав про квартири, я — Болту, далі вони з Гришкою все обтяпували. У Григорія машина звична для ока, “пікап” телевізійний, такі завжди біля під’їздів стоять, навантажуються, розвантажуються… Гриша ще завжди вгадував: до будинку, де Болт справу робив, він або телевізор підвезе, або щось інше вигадає.
Хаблак згадав Самусевий трюк з художником.
— І куди везли крадені речі? — запитав.
— До Грицькового гаража. Там перевантажували у “Жигуль”, два рейси Грицько в Косів зробив, і дулю б ви нас попутали, якби не джинси.
Хаблак поплескав рукою по столу. Думав: Лариса каже правду. Та й який сенс їй брехати: спіймано на гарячому. І ще думав: ось називає вона і Шила, і Габовду, і брата діловими людьми, а які вони ділові? Звичайнісінькі шахраї і злодії. Сьогодні йому доведеться вислухати всіх — сидять у ізоляторі тимчасового затримання й чекають своєї черги. І сидіти їм не один день. Бо це — відплата. І чекає вона кожного. Бо як його не називай: діловою людиною, спритником, комбінатором, злодій завжди лишається злодієм, і місце йому визначене законом.