Митя не чув. Я глянув на нього і побачив, що його груди більше не нагадували ковальських міхів, а сам Дмитро лежав, наче вилитий з вощини. Я прислухався. Він не дихав. Пульс ледве прохоплювався. Людмила з сльозами на очах метнулася по «швидку»...
Дмитра відходили. Але скажіть, хто міг подумати, що в такого велетня таке недолуге серце? Його схопив інфаркт. Тепер лікарі не радять йому навіть гланди виривати. Кажуть, серце кволе. А за день до цього запевняли, що з таким серцем можна двісті років жити і будь-яку операцію перенести. Хто тепер цих лікарів зрозуміє?! У них завжди «сім п'ятниць на тиждень».
Герой дня
Все сталося за якусь мить секунди: позаду мене щось шубовснуло. Я оглянувся і помітив в ополонці голову. Роздумувати було ніколи. Щоб голова не пірнула під лід, я схопив її щосили за чуба і витяг голого й огрядного чоловіка на лід.
– Якого біса! – лайнулася голова. – Хто тебе просив?
Від несподіванки я опустив утопленика і сам щодуху чкурнув до села. Звідки я міг знати, що це, по-перше, був наш новий голова колгоспу, а, по-друге, перший у селі «морж». Хтось з односельчан це бачив і вирішив, очевидно, покепкувати з мене, а втім, може, й справді не второпав що й до чого. Як би там не було, а по селу пішло: «Ви чули, Захарко Макаришин витяг голову колгоспу з ополонки». Гришко Кріт, наш сількор, негайно повідомив про це в райгазету. Там не забарилися видрукувати замітку «Подвиг», в якій писалося, що «худий і, на перший погляд, немічний студент вчора опівдні витяг з ополонки 120-кілограмового голову колгоспу... Студент і голова артілі почувають себе добре і цілком здорові...»
Дізналися про це й учителі моєї колишньої школи і мене, як випускника, негайно запросили до школи на зустріч з учнями.
Так я став мимовільним героєм дня. До школи пробирався тихими вуличками – боявся потрапити на очі голові, який, певен, ніколи мені не пробачить за той жмут волосся, що залишився в моїй руці.
На подвір'ї мене зустріла група школярів на чолі з старшою вихователькою та шкільним оркестром. В урочистій обстановці мене зустріли з квітами й поздоровили з героїчним вчинком.
– А зараз, – сказав Іван Хомич, мій колишній директор, – нам дуже хотілося б, щоб ви, Захарію Петровичу, – він звернувся до мене на «ви», – про свій подвиг коротенько розповіли дітям. Ви не уявляєте, як це зміцнить у школі дисципліну, підніме успішність...
– Особливо у випускних класах, – підказав завуч. – Там дисципліна остаточно ослабла. Такого ще не було...
«Ще б пак, – подумав я. – Там же залишилися кращі мої друзі: Федько Свистопляс, Митько Щипун, Семенко Валігура і лише випадкова шпаргалка врятувала мене від їхньої долі...»
– Хотілося, щоб ви їх направили на істинний шлях. Скажіть їм, – заговорив мій класний керівник, – коли вони себе так вестимуть, як ви, і так вчитимуться, то теж стануть студентами.
– Безперечно, – втрутилась наша історичка. – Хоч, звичайно, не всім бути інженерами й лікарями. Комусь доведеться працювати звичайним робітником чи колгоспником. Але поясніть їм, що у нас всі професії почесні і потрібні.
– І, врешті-решт, – додав викладач української мови та літератури. – Все залежить від них самих, від їхнього навчання...
– Гаразд!.. – погодився я. – Виступлю, але не перед випускниками.
– Чому? – запитало мене декілька голосів.
– Там мене всі знають. Знають, як я навчався, як поводився. Вам же, Іване Хомичу, навіть доводилося виключати мене з школи то за пістони, які я підкладав хімічці, вибачаюсь, Ніні Юхимівні, то за їжака, якого я підсунув зоологу...
– Пробачте, Захарію Петровичу, – звернувся до мене історик. – Але з мого предмета ви мали найвищу оцінку.
– Це був виняток.
– Ну, для чого ви так! – підвелася з свого місця географічка. – У мене ви теж мали тільки чотири і п'ять.
– А з конституції?
– Це було ще в сьомому класі.
– Яке це має значення? Але у вас по конституції п'ятірка?
– П'ятірка!
– Тоді розповідайте лише про ці предмети, – сказав директор. – Розкажіть, як вам до душі була історія, географія. Саме тому ви й поступили... Пробачте, на який факультет?
– Технологічний!
– М-так! А як у вас з математикою?
– Я вже сказав...
– А з фізикою, хімією?
– Теж саме.
– Ну, гаразд. Ці предмети можна випустити. Було б, звичайно, краще, коли б ви поступили на історичний чи географічний. В крайньому разі на філософський. Відповідно до законів логіки, ви повинні вчитися саме на цих факультетах.
– Там завжди страшенні конкурси...