Сумління в мене було не чисте. Тому мені хоч як-небудь хотілося себе реабілітувати перед ним. Я згодився й цього разу. Через тиждень знову вийшла рецензія. Без аналізу, без дифірамбів. У редакції першу частину рецензії скоротили. Залишилась тільки критика. До приятеля вдруге прийшла популярність, до мене – його ненависть.
Більше він зі мною й знатися не хотів.
Незабаром приятель, очевидно, знайшов собі нових друзів, бо в одній із газет несподівано для мене з'явилась репліка.
«Читачів дивує, – писалося в ній, – як могла з'явитись така малокваліфікована рецензія в такій поважній газеті? І хто її автор? Звичайний середній письменник. В рецензованій книжці він побачив лише штампи, примітивізм і надуманість. А чи знає він, що в правій шухляді письмового столу письменника в синьо-зелених папках лежать просто геніальні речі, які очікують свого часу й видавця?!» Нижче підпис: «Іван Бураченко, фрезерувальник заводу "Червоний гумовик"».
Я зрозумів, що на цей раз я просто таки змушений допомогти приятелеві. І, нарешті, довести, що я йому не ворог, а друг.
Того ж дня я написав п'ять листів-відгуків від людей різних професій. Картав свою власну рецензію й хвалив його збірку. Один відгук був від ударника-машиніста козятинського депо, другий – від групи пасажирів Одесько-Кишинівської залізниці, третій – від знаменитого дояра із Запоріжжя, четвертий – від агента держстраху, п'ятий – від ревізора КРУ. Але цього мені здалося замало. Я боявся, що не всі ці відгуки опублікують. Тому рідного дядька зі Спиридонівки попрохав дати ще й телеграму. Дядько подумав, що мова йде про мою нову книгу й організував замість однієї телеграми дві: одну – від себе, другу – від тітки, яка ще й досі ниділа на дівочому прізвищі. В обох телеграмах просили книгу перевидати, збільшити тираж і більшу частину книг розподілити на села.
Свого сусіда, який їхав туристом до НДР, я ледве вмовив, щоб він десь у районі Веймера опустив листівку, написану латиною:
«Милий Петре! Ми трошки знаємо українську мову. Книгу твою прочитали в оригіналі. Колосаль! Дуже харашо! Зер гут! Цілуємо й жмемо руки. Твої: Генріх Белль, Агата Крісті, Фенімор Купер і Едсон Арантес до Насіменто, а по-вашому – Пеле».
Втім, я не сумнівався, що редакція цими листами зацікавиться,
«Їх повинні надрукувати, – казав я сам собі, – хоч не всі, то частинку. Лише тоді я покажу приятелеві копії цих листів і в усьому зізнаюсь. Нехай знає: я хотів йому тільки добра».
Редакція газети справді зацікавилася цими відгуками й використала їх на своїх сторінках...
Приятель прибіг до мене додому.
– Ти читав? – влетів він схвильований і, замість привітання, кинув на стіл «Літературку». – Уявляєш, написали фейлетона. Мовляв, я організував авторецензії, автовідгуки, автолисти. Але клянусь тобі, як перед Богом, я написав тільки один лист, другого допоміг скласти племінникові, що працює на заводі «Червоний гумовик». Присягаюсь!
Я йому повірив.
– Але яка падлюка написала решту?!
Я скромно промовчав. Бо знаю – скромність прикрашає людину!
Як я став жартівником
Ніколи не думав, що я такий веселий і дотепний чоловік. Досі мені здавалося, що я похмурий і малопривітний. «Зайва людина в товаристві», – часто думав про себе. Анекдотів розповідати не вмію, каламбурити – від Бога не дано, а щоб сказати щось веселе і викликати у присутніх усмішку – зроду не вдавалось.
Досі я вважав, що почуття гумору – то щастя інших. А це недавно побував у Запоріжжі. І жартівником став. З'їздив на Бабурку. Це так у народі кажуть на один із нових запорізьких районів. Офіційно він називається Хортицький житловий масив. Тут вам – і майбутні житлові багатоповерхові будинки, і крамниці, і дитячі садки, і поліклініки, і аптеки, і їдальні, і...
Одне слово, запорізький розмах. На цьому масиві трудяться сотні будівельників: каменярі і штукатури, маляри і сантехніки, виконроби і бригадири. Одні котловани копають, інші фундаменти закладають. Треті стіни женуть, четверті облицьовують, «марафет» наводять.
– А як у вас тут харчують? – цікавлюся. Є їдальня чи буфет? А може, вам гарячу їжу в термосах сюди привозять?
А запоріжці як візьмуться за животи, як зарегочуть.
– Ну й комедіант! У нас давно такого не було.
Мені аж моторошно стало.
– Я розумію, – зніяковівши, почервонів я. – Стаціонарних їдалень ви для себе не будуєте, але якісь пересувні їдальні у вас же є?
Лиш сказав я оце, один із будівельників як стояв, так зо сміху і впав.
– Оце, – каже, – веселий чоловік до нас завітав. Звідки ти до нас приїхав?