Коли це один бере мене за барки (той, що з модерною краваткою) й каже:
– Аа! То це ти, старий! Вирішив сусіда провідати?.. Ну, ну, давай... Пошукаємо ті діаманти разом...
Глянув я на їхню роботу, аж сум огорнув. Один карбідною лампою смалить спинку мого нового холодильника, а другий зубилом б'є. А сейф з рукописами й не зачіпають.
– Груба, – кажу, – робота, хлопці. Примітив. Начаділи та й грюкаєте тим зубилом так, що сусідам з третього під'їзду чути. Так діло не піде. Давайте спочатку грам по сто коньяку вип'ємо, а тоді й до роботи візьмемось.
– А як господар нагряне?
– Не нагряне, – відповідаю, відкриваючи холодильник. – Господар – це я. А щодо сусіда, – все то вигадка. Художній домисел.
Вони й роти пороззявляли. Той, з краваткою, ще раз хотів був огріти, та «колега» стримав.
«Що ж ти, – кажуть, – провокуєш? Ми давно "зав'язали", а ти "тумбочка-бар, сейф з фотоелементом"... Збуджуєш старі інстинкти! Думаєш, нам твої долари потрібні? Професіоналізм заговорив. Захотілося нам той американський сейф побачити. А ти?!»
Важко сказати, чим би це закінчилось, якби я їм про все чесно не розповів. Добре, що хоч повірили, а то, мабуть, не довелося б докінчити мені отой роман. Дуже вже не хотілось хлопцям знову за грати потрапити. Та я запевнив їх, що нікуди не скаржитимусь. Адже сам винен. А хлопці справді гарні виявились. Тепер слюсарями в жилкомунуправлінні працюють... Допив я з ними ту пляшку коньяку. Вони мені за це ще й умивальник, раковину полагодили. На тому й розійшлися. Жаль тільки, в холодильнику встигли-таки спинку вирізати.
А щодо розділу – тепер допишу. Хлопці розповіли про своє колишнє життя. На три романи вистачить. Як бачиш, знання життя себе виправдовує...
– А як ніс? – запитав я.
– Ніс? А що ніс? Заживе. Мистецтво вимагає жертв!
Тираж
Мій брат – письменник. Саме тому мені так заздрять сусіди, хоча, відверто кажучи, я заздрю їм.
Про те, що мій брат письменник, я не знав, між іншим, все своє життя. Знав тільки, що в школі він з мови і літератури більше трійки не одержував. Аж ось зовсім несподівано принесли лист: «Дорогий брате, ти, очевидно, все знаєш з газет. У мене виходить книга. Ти повинен допомогти – зроби тираж. Чим більший тираж – тим більше читачів, тим більша слава».
Тираж я «зробив», пропивши зарплату з товаришами з «Союздруку», поклавши на стіл у ресторані аванс перед товаришами з облкниготоргу і стипендію доньки перед товаришами з облспоживспілки.
Через місяць наша область одержала бажаний тираж, а я – першу братову книжку з автографом. В надії, що на цьому моя місія кінчиться, я здав дещо з своїх речей в ломбард, сподіваючись дотягти до чергової зарплати. Та я помилився. В наступному листі брат цікавився, чи нема в мене знайомих в обласній газеті і чи не зміг би я організувати рецензію на його книгу. Довелося дещо занести в комісійний магазин. Потім брат запитав у новому листі, як розходиться книга після рецензії. Відпросившись з роботи, я побіг по книгарнях і кіосках. Залицяючись до молодих продавщиць, цікавився долею братової продукції. Доля була невтішна – книги лежали стосами, Але не міг же я про це писати братові. І тому вирішив тимчасово закохатися в одну з продавщиць центрального магазину. Любов була не однобока – продавщиця вирішила, що я автор книги, і закохалася в мене. Однак навіть найпалкіші почуття не допомогли збути й четвертої частини тиражу.
Незабаром відвідування книгарні для мене кінчилося сльозами: на роботі примусили пояснити; як це трапилося, що я, зразковий сім'янин, зумів так швидко морально розкластися.
– Треба щось робити з вашими книгами, – сказали товариші з «Союздруку».
– Купіть тираж і здайте папір як макулатуру, ви ще й заробите, – порадили в облспоживспілці.
Я не наважився.
– Тоді хай приїде ваш брат і виступить.
– Він не може, він виступає в інших місцях.
– То виступіть ви за брата. Саме розпочався місячник книги, дещо прочитаєте і дасте безплатно автографи.
Я так і зробив. Під час виступу мене розпізнали. Хтось написав анонімку. Мене звільнили з роботи. Тимчасово книги не проштовхую, пишу в різні інстанції пояснення і думаю: «Добре, що брат випустив тільки одну книгу. Що буде зі мною, коли він напише кілька?» А він це може зробити. Деякі критики вже зараз заявляють, що брат подає великі надії. О, як би я хотів, щоб він подавав малі або ще ліпше – не подавав ніяких...
Спростування
Мене запросили взяти участь у своєрідній конференції, яку скликав прокурор області. На порядку денному стояло два питання: