З цього й почав я свій нарис. Коли він був повністю закінчений, я ще раз перечитав його:
«… Позолотивши півнебокраю, на маківках дерев спалахують перші сонячні промені. Ще не зовсім прокинулось село, а знайомою стежкою повз кучерявих верб стрункого ходою йде Марія.
… Білою цівкою впирається в дно дійниці молочний струмочок. Марія доїть корів. На фермі вона виросла й змужніла. 2856 літрів молока від корови за рік.
– Такі рекорди нам не до лиця, – вирішила молода доярка. Так минуло два роки. Нині на її рахунку 4800 кілограмів молока за рік від корови. Не забуває Марія і про відпочинок.
… Прозорі сутінки опустились на землю. Марія вийшла до колгоспного ставу. В синьому дзеркалі купався рожевий місяць. Біля верби її давно чекав фуражир Андрій. Він взяв Марію за руки, глянув у її сині, як небо, очі, хвилюючись, запитав:
– Любиш?
– Ні, кохаю, – засміялась і, мов голубка, випурхнувши з його обіймів, зі словом «доганяй» побігла до човна...
… В небі вже блідли зорі, коли щасливі Марія і Андрій повертались човном до того місця, де вона вперше почула це ніжне, невимовно радісне слово «кохаю».
… А ще пройде деякий час, і молоді трудівники колгоспного села одружаться. Що може бути більш радісним у житті?! Адже в цей день поєднуються дві людські долі, народжується нова сім'я. Щасти вам, друзі! Петро Макітренко».
Нарис мені так сподобався, що я його пробіг очима декілька разів, особливо вищенаведені місця, і негайно поніс редакторові. Той уважно перечитав, дещо підправив і сказав:
– Ви, товаришу Макітренко, перевершили мої сподівання. Я не даремно вірив у вас і доручив вам цю важливу справу. Такого нарису давно не бачила наша газета. Опублікуємо в цьому ж номері, а потім перешлете в обласну газету на конкурс. Певен, що друге місце, якщо не перше, буде за вами.
Здається, ніколи в житті я не чув подібної похвали і не був такий щасливий. Спав дуже погано. Нарис не давав мені спокою. Дуже хотілося, щоб швидше розвиднілося, почитати свіжу газету, а в ній – свій перший літературний твір.
З неприхованою радістю поспішав я вранці на роботу. Хотілось поговорити з товаришами, вислухати їхні зауваження. Та зробити це пощастило тільки після обіду наступного дня, бо довелось їхати у відрядження.
Біля східців редакції стояла група людей.
– Ось він – автор нарису, – промовив чоловік у картузі і вказав на мене, Я відчув, як радість ще дужче хлюпнула в мою душу.
«Відтепер, – вирішив я, – писатиму тільки нариси». Мене обступили люди. Кремезний юнак, в якому я впізнав того дояра, що змагається з Марією Прилуцькою, схопив мене за петельки піджака і запитав:
– Товаришу, скажіть, це все правда, що ви написали?
– Так, правда, – твердо відповів я.
– Поб'ю, поб'ю її! – вигукнув він і побіг до автомашини.
Який темперамент, яка любов до праці! Я був певний: поб'є, обов'язково поб'є... Такі, люди не зупиняються на півдорозі. Ось як за рекорди борються!
Я минув кабінет редактора, забіг у друкарню, щоб взяти газету й перечитати зайвий раз свій нарис. Мене дуже здивувало, що біля лінотипу стояли всі редакційні працівники (крім редактора) і про щось гаряче сперечались з фуражиром Андрієм. Тим самим, який підвозив на ферму кукурудзу у молочно-восковій стиглості, а в моєму творі катався з Марією на човні.
– Ви мені покажіть цього писаку! Ні, ви мені дайте його сюди, я йому покажу – «"Любиш?" "Ні, кохаю", – засміялась...», – процитував фуражир мої слова. – Я йому покажу, як до світання кататися...
– Товаришу, повірте, він ніколи не писав подібних речей. Це його перший твір, – запевняв наш секретар, – він ще не вміє...
– Як не вміє, то хай бере батіжка або ціпка в руки, а не перо, щоб нариси писати. Мене дивує одне: як ви цим макітеркам такі речі доручаєте писати?
Я наче проковтнув пачку хіни і вбіг до кабінету редактора. Іван Андрійович – сердитий-сердитий. З-під лоба зиркнув на мене і щось промугикав. Зліва сиділа доярка Марія Прилуцька, носова хустинка її була мокра.
– Що ви наробили! Для чого це ви написали? – ламаючи руки, запитала вона.
– Я вас не зовсім розумію. Що трапилось?
– Коли це я з фуражиром зустрічалась? Де ви нас бачили, щоб ми катались на човні до світанку?
– Маріє Іванівно, зрозумійте, це ж нарис, це, так би мовити, худо...
Та редактор мене перебив:
– Хто вас навчив так нариси писати, де ви брали ці дані? Чи знаєте ви, що Марія Прилуцька вже другий рік одружена, а у фуражира Андрія троє дітей?..
Я більше нічого не чув. Ув очах мені зробилося темно-темно.