Не типове явище
Відомий письменник Дормидонт Аполлонович Малюський лежав на розкішній тахті, над якою з стіни, увінчаної класиками української та світової літератури, звисав багатий персидський килим, і дивився крізь нейлоново-перлонові фіранки у вікно. В саду біля голубого легковика марки «Волга» величаво й гордо походжало двоє здоровенних псів. Ліворуч, отак під зеленим парканом, де притулився гараж, клацав зубами, ловлячи мух, улюбленець Дормидонта Аполлоновича – бульдог Динго, праворуч за бесідкою (останнє слово столярного майстра) улюбленець Клеопатри Пилипівни (дружини Малюського) вовкодав Сьєрра-Невада. Трохи далі, ніби милуючись райськими бризками фонтану «Того, що греблі рве» і «Перелесника», що безжалісно обливають «Русалку», лежали кімнатні вівчарки Руслан і Людмила.
У двері постукали. Струсивши попіл з гавайської сигари в попільничку під загадковою назвою «Каземат у Кос-Аралі», Дормидонт Аполлонович подумав: «Коли не ідеш ти у життя, то життя йде до тебе».
– А-а, мій любий друже, – поправляючи оксамитовий халат, Дормидонт Аполлонович кинувся до молодого чоловіка. – Щось цікаве принесли?
– Пальчики оближете. Після цієї темки вам поставлять пам'ятник.
– Ну, ну, – набираючи чеховського вигляду, промовив Малюський. – Ви, як завжди, мій любий друже, здатні перебільшувати.
– А ви, як завжди, прибіднюєтесь, – в тон йому відповів Адик – постійний шукач тем для творчості Дормидонта Аполлоновича, м'яко сідаючи у розкішний фотель. Потім, витягнувши з величезного портфеля овочі і теми на окремих папірцях, сказав:
– О, темка!
Дормидонт Аполлонович схвильований потирав руки, обережно обминаючи класиків, якими обставлено було його кабінет.
– Отже, кажете, нова баба Параска і баба Палажка. Полаялись за телевізора. Одна купила, щоб дивитися футбол, інша, щоб у кімнаті мишей не було. Ха-ха! Здорово! До речі, а звідки ви це взяли, коли є в кімнаті телевізор, то не буде мишей?
– Ось вирізка з газети. Досвід одного вченого...
– Геніально, чудово. Баба Палажка в сучасних умовах...
Раптом у кімнаті з мажорним відтінком продзижчав електродзвоник. Не встиг Дормидонт Аполлонович промовити «будь ласка», як до кімнати, боязко обходячи оксамитову доріжку, зайшла жінка. «А ось і сама баба Палажка. От що воно значить слава, гостре перо і могутній гоголево-остапівський сміх Дормидонта Малюського».
– Я до вас, – несміливо, як і увійшла, розпочала жінка. – Чула, що ви письменник. Статті у газетах, журналах пишете.
– Фейлетони і гуморески, а романи й повісті видаю окремими фоліантами, – скромно підправив жінку Малюський.
– Мені так і казали люди, проте я отак і не вимовлю. В школі не вчилась, неписьменна. Так ото я й кажу, чула, що ви пишете у газетах, журналах усілякі такі смішні статті. Кажуть, висміюєте тещ, лекторів. То чи не висміяли б ви бригадира і голову нашого колгоспу. Бо просто знущаються з людей. Якесь безголов'я в селі. А який представник і приїде з району чи області, то прикривають їх. Мовляв, факти не підтвердилися. А тих фактів хоч греблю гати. Написав було і мій син про них – за людей хотів заступитися. У відпустку приїхав – металург. Ордена має, у президіях сидів. От і написав. А вчора побили. Біля залізниці.
– В якому це селі?
– У нашому, Чорнорудка. Дубовик голова колгоспу. Може, чули?
– Аякже, чув. Заслужений...
– Який він заслужений? Анахтема він, а не заслужений. Молоко розводив водою, сотні гектарів землі приховував. От і давав рекорди. З меншої, ніж насправді, площі врожаї небачені. А в газетах пишуть, а в газетах розмальовують, а він над людьми глумиться. То чи не змогли б ви його висміяти?
Дормидонт Аполлонович замислився: «Чудова тема. А хіба пропустять? Ну, скажімо, пропустили. А що тоді мені Семен Йосипович заспіває? Знову скаже, не зайшов, не порадився. Як за садибку під дачу чи ще там щось, то приходиш, радишся, а як фейлетон писать, то.. Ет, знову ці побутові умови!»
– То як, товаришу письменник, допоможете чи ні? Все село просить.
– Ви розумієте, шановна, – почав Малюський. – Як вам простіше пояснити? Не типове це явище. Не характерне для нашої дійсності. Так би мовити, поодиноке.
– То це воно так, але треба ж, щоб і поодиноких не було.
– Згодний. Обома руками згодний, але ж це Дубовик. – Малюський хотів додати: «Я вам щиро скажу, цього й зараз критикувати не можна. Не час. Колгосп передовий, і тут раптом», але його перебила відвідувачка.
– То б так мені й зразу сказали. А ще портрет Тараса Григоровича на стіні повісили, – і пішла.