Малюський раптово забігав по кімнаті і, проводжаючи через покої жінку, щось довго і нескладно говорив: «Але ви ж і мене зрозумійте. У моє становище увійдіть...» Потім він повернувся до кімнати, схопив портрет Шевченка і гукнув домробітниці Ганні:
– Ганно Максимівно, повісьте, будь ласка, оцей портрет у моїй спальні над ліжком, а той... Отто Нюшке – сина дайте сюди.
– Який оцей? Тараса Григоровича?
– Ну, звичайно.
– А який отой?
– Отто Нюшке – сина.
– То ви йдіть, покажіть, де саме він. А то я в цих закордонних розібратись не можу.
– Соромно, Ганно Максимівно, дуже соромно. Отто Нюшке не знати. Це шедевр, класик, це... – та несподівано знову задзеленчав дзвоник.
– Кого ще там несе, – сердито буркнув Малюський, але, побачивши Адика, заяснів.
– А-а, мій любий друже. Коли кабінет не іде в життя, то життя приходить до кабінету. Чий вислів, Адику?
– Ваш, Дормидонте Аполлоновичу.
– Отож-то. Класика. Чого це ти так швидко?
– Темка. Темка. Пальчики оближете. Один знайомий розповідав, що його сусід бачив, ніби у нього є теж сусід. То в того сусіда жінка не працює все життя. А він тільки один має невеличку зарплатню і тримає трьох домробітниць: одна пече й варить, друга на базар ходить, а третя підлогу миє. Ну, як?
– Чудово. Але скажи, яку посаду обіймає цей чоловік?
– Заступник завідувача складом.
– Тоді чудово, Адику. Ось вам карбованець за тему.
Малюський зачинив за Адиком двері і сам до себе: «Добре, що я своєчасно вигнав Катерину. Ледь собак не потруїла, і чудово, що розрахував Степаниду. Теж мені спеціаліст-садовод. Тепер можна й за фейлетон братися. У мене одна домробітниця. Плачу я їй справно».
Та ні за фейлетон, ні за гумореску він у той день не взявся. До Малюського ще прийшло декілька відвідувачів і делегація піонерів. Одні зверталися, де і як дістати холодильника, інші скаржилися, що в їхньому районі немає дитячих ясел. Піонери щось говорили довго і нудно про школу. Що начебто її переводять... А от чого чи куди, Дормидонт Аполлонович не второпав. Отямився лише тоді, коли його запитали:
– Так напишете?
– Розумієте, дітки, це не типове явище. Ну, переводять школу, ну й що... Це виняток...
– А ще портрет Івана Франка і Лесі Українки в кімнаті повісили, – розсердились діти і пішли.
Ет, коли б не побутові умови, взявши голову в руки, картав безжалісно себе Дормидонт Аполлонович, коли б не вони! А тоді спересердя плюнув просто на персидський килим і на весь дім гукнув:
– Ганно, забери оці всі портрети, а на їхнє місце повісь Марію Ремарку, Бертеломео Капрічіозе і Вальтера Кллозета – батька. Від сьогоднішнього дня на фантастику переходжу, герметично зачиняй двері і не пускай нікого.
– А як спитають, де ви, що казати?
– Кажи, що помер, – розсердився Малюський, – кажи, що недавно був мій похорон, – грюкнув дверима і пішов геть.
Всюдисуще око
«Найогиднішим людцям планети нашої – анонімникам – з любов'ю присвячую».
Автор
Він був довгий і страшний, як гірська стежина над урвищем завдовжки з мільйон морських миль. Цей оригінальний твір, нічим не схожий на всі попередні речі епістолярного жанру, був написаний в добрій традиції кращих шедеврів цієї літератури. Починався він так: «Дорогий товаришу прокурор! Доводжу до вашого відома, що фейлетоніст І. Заковика, як він підписується під статтями у газетах, не хто інший, як Ст. Дмитрук (так і в паспорті). Це він очолював групу меншовиків на II з'їзді РСДРП і бойкотував Думу. Підтримував Троцького, Бухаріна, Каменева, Зінов'єва та інших відомих опортуністів.
Ще коли йому було чотири роки, він уже бігав з ножем (таке проклятуще вродилося) і влаштовував з чорносотенцями погроми.
Під час Великої Вітчизняної війни перебував на посаді отамана відомої зграї бандитів "Чорна кішка", що грабувала і вбивала безвинних людей на Поділлі. Тепер він за фейлетоніста в газеті. А чи має він право бути фейлетоністом, чи може він виховувати наших людей у дусі майбутніх будівників комунізму? Це він написав злого і підлого, від початку до кінця брехливого фейлетона про зубного лікаря Сквозняка-Чорнослова – чесну порядну людину, яка все своє життя і здоров'я віддала на благо любимої Вітчизни, вставляючи радянським громадянам (а не яким-небудь пережиткам) золоті зуби, коронки, при цьому не беручи ні з кого хабара.
Сквозняк-Чорнослов пішов сьогодні на заслужений відпочинок. А Дмитрук (він же Заковика, так і в паспорті) – цей наклепник – пише про нього фейлетони. Пише, нібито він, Едуард Балтазарів Сквозняк-Чорнослов, зробив у себе вдома стоматологічний кабінет і приймає беззубих людей. Та всім відомо, що старий стоматолог сам беззубий і носить стару щелепу, яку недавно хтось кинув разом з мишею йому в борщ.