«Як розуміти вільні вибори?» На це питання відповів журналіст з Нью-Йорка. Він детально описав вільні вибори в Америці. Ніби я не знаю, що то за вибори, що там за демократія. Але нічого. Моє тіло мліло від насолоди, коли я уявив, скільки потрібно було редакції докласти зусиль, нервів та грошей, щоб зв'язатися з Нью-Йорком.
Можете повірити мені. Якщо ви з-за перевантаженості лінії по три-чотири дні не можете додзвонитися до Хацапетівки, то що вже казати про Нью-Йорк?!
«Для чого у нас адвокати?» Відповів прокурор. Юрист першого класу. Він роз'яснив мені, що адвокати нам не менше потрібні, аніж судді і прокурори.
У мене не вистачало сил. Та й тільки подумати: я один запитував, а мені відповідав, можна сказати, увесь світ. Та я не заспокоювався. Я продовжував писати: «Чому світ захопився футболом, а не мистецтвом?», «До чого веде абстракціонізм?» Здається, не існувало в природі таких питань, на які газети мені не відповіли. «Чому світить місяць?» – пояснили. «Чому – сонце?» – без обдумувань!
Та якось біля кіоску «Пиво-води» я зустрівся з Васьком Струтнем.
– Де б дістати тарані? – запитав він.
«А й справді, де?» – подумав я. І тут же написав про це до всіх мені відомих газет.
І що? Переміг! Газети й досі мовчать.
Битий вовк
Я сидів у своєму кабінеті й обдумував сюжет майбутнього фейлетону. Як і завжди, в голову нічого не лізло. Раптом розчинилися навстіж двері. На порозі стояв огрядний чолов'яга.
– Пишеш? – замість вітання почав він.
– Пишу, – відповів я.
– Про мене?
– Ні. У мене своя система: перед тим як писати фейлетон, я стрічаюсь з майбутнім героєм. А вас бачу вперше...
– Не мели дурниць, синок, – грубо перебив він. – Мені достеменно відомо, що ти про мене шквариш фейлетон. Я навіть знаю, хто тобі дав ці факти...
– Пробачте, але мені невідомо нічого.
– Може, ти скажеш, що й таке ім'я, як Максим Кетях, тобі нічого не говорить?
– Про цього шахрая чував, – відповів я, – і дуже багато. Жаль, що його досі не вдалось піймати на жодній комбінації.
– Так це я, – з гордістю заявив він, підсуваючи до себе стілець. – Я і є Максим Кетях. Так про що ти, малий, пишеш? – Він витягнув цигарку і постукав нею об коробку. – Чи, бува, не про будинок, який я побудував на нетрудові доходи і записав на покійну бабусю? Га-а?
Я заперечливо похитав головою.
– Не одмагайся, я точно знаю. А може, згадуєш перший, який я продав ще тоді, коли працював на м'ясокомбінаті?
– Ні.
– Може, про той, що в рибгоспі?
– Теж ні.
– Слухай, синок, не пускай туману в очі. Тоді, мабуть, виводиш про ті два автотрестівські «Москвичі», які я списав на брухт і придбав за них собі «Волгу»?
– І про це не пишу.
– Про що ж ти тоді пишеш? – сердився Кетях. – Може, про цю недолугу трикімнатну квартиру, що я відхопив у будтресті і записав на доньку?
Я промовчав, кліпаючи від несподіванки віями.
– Чи про моїх сімнадцять ощадкнижок на пред'явника? Про це ти пишеш?
– Пишу! – відповів я.
– Про діяльність на промкомбінаті?
– Про все.
– От бачиш, – він підвівся і тріснув мене з усієї сили по плечу. – Я так і знав. У мене нюх. Інтуїція. Вона мене ніколи не зраджує. Я битий вовк. Я навіть знаю, коли мене оберуть почесним членом піонерської дружини. А те, що ти пишеш, – все це в свинячий голос. Мене, хлопче, голими руками не візьмеш. Я не чекаю, поки до мене прийде міліція. Я сам усе роздав. Будинок я подарував інвалідові Великої Вітчизняної війни, бабусину квартиру – багатосімейному чоловікові, гроші пожертвував дітям матерів-одиночок, а «Волгу» – дитячому будинку імені Валі Котика.
Я йому співчував. Чоловік лишився голий, як бубон. Бо, як я потім дізнався, інвалід Великої Вітчизняної війни – його двоюрідний брат, багатосімейний чоловік – дядько, діти матерів-одиночок – його діти, а дитячим будинком імені Валі Котика завідує Кетяхів зять. Нещасний Кетях. Ви ж самі знаєте, як тепер з родичами жити.
Апендицит відділу
Мене призначили завідувати відділом промисловості і підкинули ще й у вигляді навантаження відповідати за спорт.
– Спорт – це не основне у вашій роботі, – сказав мені редактор. – Основне – промисловість. А спорт – це... Це, так би мовити, апендицит відділу.
Що таке «апендицит відділу», я переконався у перший же день.
– Алло! Редакція? Як на ваш погляд: хто кращий диригент – Мунтян чи Біба?
– Дзвоніть у консерваторію, – порадив я. Трубка дзенькнула, і до моїх вух донеслось: «Телепень». Через хвилину телефон задзвонив знову.