– Спортвідділ? Скажіть, о котрій годині транслюватиметься матч?
– Зверніться на телестудію.
– А ви не можете?
– Вам що – нічого робити?
– Ішак! – трубка дзенькнула.
– ... Алло! Як правильно писати – Паркуян чи Поркуян?
– Пишіть, як вам до вподоби, і не заважайте працювати.
– А ти за віщо гроші гребеш?
Я почав сердитись.
– ... Кому належить «Сухий лист»?
– Ви помилились номером.
Телефон задзвонив знову.
– Спортвідділ? Кому належить «Сухий лист»?
Я не відповів.
– Поясніть різницю між дріблінгом і допінгом?
– Це те саме, що й офсайд, – сказав я. – Слова англійського походження. В українській мові майже не вживаються.
– Як звали першу жінку Хмельницького?
– Гелена.
– Слухайте, ви, хто вас посадив на це місце? Як ви виконуєте свої обов'язки?
Я лагідно поклав трубку. Телефон не переставав деренчати. Мені хотілося перерізати дроти. Та я вирішив взяти себе в руки, а до телефону навіть не торкатись. А він не вгавав.
Через деякий час до кабінету зайшов відповідальний секретар редакції.
– Що це означає? – запитав він мене. – Я, мов дурень, півгодини дзвоню, а ти або з кимось розмовляєш, або не береш трубки. Так працювати не можна. Мені потрібно щось по промисловості рядків на півтораста. Щоб після обіду матеріал лежав у мене на столі...
Коли секретар вийшов, я схопив трубку. Чого доброго ще редактор дзвонить. Я не помилився.
– Чому ви грубіяните нашим передплатникам? У нас тираж і так під загрозою. Ви що – не навчились розмовляти по-людськи, а тим більше з болільниками?
Я пообіцяв. Мене викликав заступник редактора.
– Кого ви назвали ідіотом? – запитав мене заступник редактора.
– Нікого, – відповів я.
– Вам тільки що дзвонили з приводу національної збірної?
– Так!
– Що ви сказали?
– Я погодився.
– З чим?.. А втім, все ясно. Так працювати не можна. До речі, ви сьогодні не здали жодного рядка в номер. Чим ви там займаєтесь? Ідіть...
Я вийшов. «Нічого, – заспокоїв я сам себе, – зараз щось з'їм, а під час обідньої перерви опрацюю статтю».
– Ага, он де ви! Смачного! А я вас і розшукую! Ви що – сьогодні не снідали? – запитав мене голова місцевкому.
Я не міг відповісти – рот був забитий бутербродом.
– Там до вас група болільників добивається, а ви в робочий час так безвідповідально...
Я не доїв і помчав до кабінету. Трубка лежала на столі.
– Слухаю вас!
– Нас цікавить кілька питань. Перше: як виграти богиню Ніке? Друге: чи правда, що, коли Мунтян б'є в сонячне сплетіння, негайно наступає клінічна смерть? Третє: кому з наших футболістів заборонили бити правою ногою? Четверте: як розгадати «київську загадку»? П'яте...
Я далі не слухав. Все одно на жодне з цих питань мені б не вдалось відповісти. А питання одне карколомніше іншого сипались, як горох з дядькового мішка.
– Хто грав у «матчі смерті» і хто залишився живий?
– Коли чергова зустріч ветеранів Москви і Києва?
– В якій турецькій команді замість воротаря стояла мавпа?..
Так було весь тиждень. Голова у мене йшла обертом. Я благав редактора перевести мене в інший відділ.
– Ви добре розбираєтесь у промисловості, – це була його улюблена відповідь. – Спорт – це не основне. Основне для вас – промисловість. Спорт – апендицит...
Коли я набрав того вигляду, про який після раптової смерті не скажеш: він лежав, як живий, – мене перевели у літпрацівники, а на моє місце призначили досвідченого журналіста. Я з полегшенням зітхнув, але на якусь годину. Не більше. У кабінеті настирливо задзвонив телефон.
– Алло! Чому Поркуяну не дали медалі? Чи правда, що йому зробили саморобну?
– Одну хвилинку, – сказав досвідчений журналіст, – передаю трубку знавцю спорту.
Я глянув на завідуючого: іронізує. Але в його очах не помітив й іскорки іронії. Я взяв трубку. Так, очевидно беруть в руки гримучу змію. Незнайомець повторив питання, хоч я його і так чув.
– Він відмовився, – відповів я. – Поркуян надзвичайно скромний товариш. Він на противагу від інших футболістів не зазнається і навіть живе, як нежонатий, в однокімнатній квартирі...
– Кинь, малий, придурюватись, – прохрипіла трубка. – У Поркуяна четверо дітей...
– То всі не його. Він взяв собі тимчасово на виховання. Двоє у Турянчика, одне – у Медведя...
Я не договорив – абонент повісив трубку.
– Ви дуже хвилюєтесь, – сказав досвідчений журналіст. – Не сприймайте все так близько до серця. Так ви довго не протягнете. Ніколи нікому не відмовляйте і нічого не вигадуйте. Неприємностей не оберетесь. Ви ось що зробіть: запишіть усі запитання і зверніться з ними у спортивну газету. Відмовлять – погрозіть їм передплатою, не допоможе – редактором.