Під кінець робочого дня, коли нерви мої почали здавати, Ліза Мойсеївна знайшла, нарешті, той фасон, який я хотіла.
Домовившись про день першої примірки, я побігла по магазинах щось купити на вечерю.
Додому прийшла пізно. В кімнаті сидів лютий, як вовк, чоловік, гриз сухар і підозріло поглядав на мене. На кухні валялися порожні каструлі.
– Де ти була? – поцікавився він.
– В ательє, – промовила я.
– До цього часу?
– По дорозі забігала до гастроному.
Помирилися ми опівночі, Але скільки це коштувало нам обом нервів! До речі, чоловік мені й досі не вірить, що я так довго затрималась в ательє.
Наступного тижня, відпросившись з роботи, я подзвонила чоловікові, щоб він зробив те ж саме, і ми пішли на першу примірку.
На сукні виявився дефект. Ліза Мойсеївна запропонувала завітати через день. Прийшла.
– Чому сьогодні?
– Ви ж сказали.
– Ви мене не так зрозуміли. Прийдіть завтра.
Мій завідуючий натякнув, щоб я підшукувала собі роботу спокійнішу, бо грубіянок він у себе не потерпить. Ночами я почала погано спати.
Ще через день я одягла на себе сукню, Рукави були пришиті навиворіт. Тут же, на мені, закрійниця почала їх відпорювати.
– Обережніше. Ви ж ріжете таку тканину, – почала нервувати я.
– Не хвилюйтесь, тут є запас. Завтра зможете забрати сукню.
Тієї ночі я спала окремо від чоловіка. Вранці, приклавши мені до голови холодну примочку, він запитав, що снилось, бо я цілу ніч кричала не своїм голосом.
На роботі завідуючий попередив востаннє. Мені цього тільки й треба було, бо того дня мені вручали сукню. Вона була загорнута в рожевий папір і перев'язана блакитною стрічкою.
– Тепер ви свято зустрінете, як королева. Сукня наче на вас шилася.
Я так розчулилась, що від радості навіть заплакала. «Віднині до нас повернеться сімейний затишок, – думала я, – на роботі мене знову почнуть ставити в приклад, а завідуючий щодня говоритиме про підвищення». У ті хвилини я нервувала, як ніколи. Робочий день здавався вічністю. Мені хотілося скоріше прийти додому, приміряти сукню і заспокоїтись.
Та цього не сталося. Вранці, знервована і зла, я побігла в ательє, взявши про всяк випадок у знайомого лікаря довідку про «катар верхніх дихальних шляхів».
– Ви вирішили посміятися наді мною, – вигукнула я ще з порога і вперше відчула, що нерви починають остаточно здавати. – Як ви пришили рукави? Для чого ці складки на грудях?
Хтось підніс мені склянку води і дві таблетки валідолу.
Увечері чоловік звернувся до сусіда-психіатра. Він виписав мені найновіші ліки – триоксазін.
– Вживати тричі на день, за п'ять хвилин перед хвилюванням. Нерви зразу ж вгамуються.
Ковтнувши зразу ж шість штук, я негайно помчала в ательє. У майстерні, тільки-но я зайшла, робітниці для чогось почали ховати утюги і забирати ножиці, а замість Лізи Мойсеївни мені назустріч з карафою води і загорнутою в газету сукнею вибіг сам директор Кузьма Збитньов.
– Тепер все гаразд. Ось вам валідол. Будь ласка, запийте. Вода свіженька. Бажаю вам добре зустріти Новий рік у новій сукні. Буде щось новеньке у вас, ласкаво просимо, заносьте.
Дома за допомогою чоловіка і сусідки я натягла сукню. Груди мені несподівано сперло, а в талії так затисло, що я не могла кроку зробити.
– Яка у вас чудова талія, – сказала сусідка. Чоловік мій, звичайно, засяяв, а потім, глянувши на мене, запитав:
– Пробач, а що з твоїми персами? Подивися зліва, наче й не було.
– Зліва не обов'язково. Тепер усі так ходять. Така мода, – заспокоїла чоловіка сусідка.
– А дірка на лівому рукаві – це теж мода, – розлючено почала я. Чоловік подав мені триоксазін. Закусивши валідолом, я побігла в ательє.
– Це не наша вина, що вас стискує в талії. За цей час ви дуже розповніли. Вам не можна вживати м'яса, масла, а слід їсти оселедці і морквяні котлети, – радили в ательє. – Задля такої талії треба поберегти себе.
Через тиждень чоловік сказав: «Далі так бути не може. Коли тобі треба худнути, то мені треба поправлятися». Ще через тиждень він почав натякати про розлучення.
На цей раз я пожертвувала своєю модною сукнею з полінезійської тканини. Хто хоч раз був жінкою, той зрозуміє, чого це мені коштувало.
Але це ще не все. Виявилось, що не так легко відібрати гроші за пошиття і за тканину.
Ліза Мойсеївна доводила мені, що це моя, а не її вина, бо я дуже розповніла, хоч, між нами кажучи, щоб не знав чоловік, скинула десять кілограмів ваги. Директор Кузьма Збитньов наказав з'явитися на комісію. Комісія в складі Збитньова та Лізи Мойсеївни визнала винною мене, і, крім цього, ще й назвали істеричкою.