– У Петра Петровича – власний холодильник. Дістав!.. Випередив! Більше сіток і ти, Теофіліє, не вивішуй.
Наступного дня Григорій Григорович не вийшов на роботу.
Взявши довідку у сусідки лікаря Михайлини Варфоломіївни про те, що у нього «катар верхніх дихальних органів», та довідавшись про марку холодильника Петра Петровича, він негайно поїхав у центр міста шукати холодильника.
Надвечір холодильник було знайдено в одного маклера.
– Мені потрібен холодильник, але кращої марки, ніж «Саратов», – сказав Григорій Григорович.
– Ми вам дістанемо навіть «Таймир-86», остання марка – обличчя світу ковбас і сосисок. Він зайняв на всесвітній виставці у Верхоянську перше місце і здобув золоту медаль «Білий ведмідь». Цьому холодильнику не поступається якістю лише американський холодильник «Зінгер-модерн» фірми «Уол Сміт і К°»...
Григорій Григорович далі не слухав, а тільки вимовив:
– Скільки?
Через півгодини «Таймир-86», міцно обшитий брезентом, красувався на кухні Григорія Григоровича. Григорій Григорович, приклавши гарячу щоку до холодного брезента, відчув, як серце, вкрите льодом, почало нагріватися. Вовкодав чекав Сосунка. За ним пішла Віолета. Петро Петрович цього разу, на подив Григорія Григоровича, не примусив себе довго чекати. Він увійшов до кімнати, важко ступаючи по паркету.
– Вітаю вас, Григорію Григоровичу, з холодильником! Гарна обновочка, – промовив він лагідно.
– Щиро дякую, Петре Петровичу, – ще лагідніше відповів Григорій Григорович. – А зараз прошу погляньте, якої марки я придбав холодильник. Не холодильник, а «обличчя світу ковбас і сосисок»!
– Остання марка «Таймир-86»? – перепитав Петро Петрович, і профіль випуклої лінзи витягнувся.
– Так. Він зайняв на всесвітній виставці у Верхоянську… – профіль ввігнутої лінзи втягнувся, – перше місце і удостоєний золотої медалі «Білий ведмідь».
– А своєю якістю не поступається...
– Американському холодильнику «Зінгер-модерн» фірми «Уол Сміт і К°», якого ви купили в рудого маклера!..
– Так, але...
– Слава Богу, тепер і мені легше. Виявляється, не одного мене обдурено! – Петро Петрович зірвав брезент.
На «холодильнику» блискучим нікелем сяяли слова: «Автомат газ-вода. З сиропом – 3 коп. Без сиропу – 1 коп».
Синтетичний кожушок
– Чим гарним можеш похвалитися? – спитав у мене голова правління райспоживспілки Андрій Карпович, завітавши на базу.
– Синтетичним кожушком, – відповів я. – Дефіцит, Андрію Карповичу. Кращого подарунка на Новий рік не придумаєте, – почав я вихваляти товар.
– Гаразд, показуй, що то за кожушок!
Я показав. Андрій Карпович засяяв, як новорічна ялинка.
– Чудовий! – промовив я. – Як на вас шитий!
– Молодець, – похвалив мене Андрій Карпович. – Беру!
«Нарешті, – подумав я, – зумів догодити». Голова міцно потис
мені руку й пішов.
– До речі, – раптом зупинився. – У тебе їх багато?
– Тринадцять...
– Ти от що! Оцей один я собі візьму, а решту, щоб я не бачив. Ні в райцентрі, ні в районі!..
Коли Андрій Карпович вийшов, я покликав завідувача складу.
– Петре Семеновичу, синтетичні кожушки бачив? – перепитав я.
– Бачив, – відповів той.
– Так от, Андрій Карпович велів, щоб тут їхнього й духу не було. Зрозумів?
– Зрозумів!
– Вези їх куди хочеш: у сусідній район, у сусідню область, хоч до дідька в пекло...
Задоволений, я повертався додому. Настрій був святковий. Все складалось якнайкраще. Андрій Карпович залишився задоволений.
Я – не менше за нього. Раптом мою увагу привернула черга. Біля крамниці радгоспу.
Я кинувся в саму гущу й похолов. На прилавку лежали чорні синтетичні кожушки.
– А де ти їх узяв? – налетів я на завмага.
– Привезли.
– Звідки?
– З сусіднього району, – відповів він і здивовано глянув на мене.
В очах мені потемніло.
Свої люди
Фрося Прокопівна...
Слава до Фросі Прокопівни прийшла несподівано, як посада, як гроші, як розкіш...
А все почалося з того самого дня, коли Фросю Прокопівну Чепурну призначили директором маслозаводу. Обійнявши таку посаду, Фрося Прокопівна перш за все потурбувалася про свою солідність... Тепер вже вона не бігала, а ходила розмірено, з гідністю, не посміхалася першому стрічному, а тільки тому, кому вважала за потрібне. На районні засідання, наради Фрося Прокопівна віднині ходила не в одній, а в двох-трьох шапочках. Щоправда, одягала не всі одразу, а по черзі. Після кожної перерви засідання.