Якось Фрося Прокопівна прийшла додому і несподівано помітила у своїй квартирі чоловіка у засмальцьованому костюмі.
– Голубе, ти хто? – запитала вона директорським тоном.
– Я? – розгубився чоловік. – Василь... Твій чоловік.
– Я знаю, що мій чоловік. Від завтрашнього дня ти будеш не Василем, а Василем Гнатовичем. І не слюсарем, а головним технологом заводу. Зрозумів? – запитала Фрося Прокопівна тоном, який не потребував відповіді. – На заводі потрібні свої люди...
Василь Гнатович це зрозумів. Одне не вкладалося в голові: як він буде головним технологом без відповідної освіти.
– Хай тобі голова не болить. Для цього на заводі є директор і головний бухгалтер.
Коли про це дізнався головбух Василь Іларіонович Чорбул, йому захотілося, щоб і його дружина обіймала якусь посаду.
– Хай буде майстром цеху, – сказала Фрося Прокопівна. – До неї треба перевести і племінницю. Нам потрібні на заводі свої люди.
Чим більше, тим краще.
«Своїми людьми» Фрося Прокопівна обростала згори і знизу. «Свої люди» одержували посади, мали підвищені преміальні. «Свої люди» нагромаджували лишки вершків, сметани і, в свою чергу, заводили «своїх людей» у сфері збуту: магазинах, кафе, ларках, ятках, їдальнях.
Майстер цеху ширвжитку Зінаїда Трохимівна Мацько знайшла «свою людину» в особі Марії Яківни Дорош, яка працювала експедитором у відділі робітничого постачання. Марія Яківна, в свою чергу, мала «своїх людей» у магазині «Світанок» і в кафе «Черемушки».
Саме сюди, через «своїх людей», «свої люди» Фросі Прокопівни без накладних, без необхідних документів постачали вершки, сметану і масло. А Фрося Прокопівна від розкошів у молоці купалася.
Та несподівано «молочні ванни» кінчилися «холодним душем», Зінаїду Мацько міліція накрила мокрим рядном.
– Нічого не бійся, Зіночко, – наказала Фрося Прокопівна, запросивши її до кабінету. – Ти мене виручала – я тебе виручу. У мене є свої люди не тільки в районі.. Є в області і навіть у Міністерстві м'ясо-молочної промисловості...
Через день працівники міліції завітали на завод. Вирішили перевірити цех ширвжитку – чи є лишки. Якщо є, то як вони там утворюються. Лаборант Євгенія Корніївна Кокарчук негайно до Фросі Прокопівни.
– У цеху міліція!
– А лишки? – поцікавилася Фрося Прокопівна.
– Повно.
– Спускай через ванну у каналізацію. Сама не справишся – візьми на підмогу Октябрину Вакулівну. Це своя людина...
Тієї ж ночі «свої люди» із Кобилятинського маслозаводу спустили у каналізацію 1422 кілограми вершків і 1400 кілограмів сметани.
А що ж Фрося Прокопівна? Спустивши вершки у труби, в молоці купається? Поки що ні.. Фрося Прокопівна заклопотана іншим: шукає «своїх людей» «у верхах», які б усе зробили, аби молочні ванни не закінчилися дієтичними сухарями...
... і Василь Якимович
На «своїх людей» покладався і директор Кобилятинської відгодівельної бази при місцевому цукрозаводі Василь Якимович Овчаров.
Якось він викликав бригадира по відгодівлі Деморовського і сказав:
– Слухай, у тебе голова чи баняк на плечах? – Хоч Деморовський був «свій чоловік», але Василь Якимович не дуже церемонився і зі «своїми людьми». «Свої люди» любили гроші, Василь Якимович створював їм «атмосферу». Тому був певний – полюблять і його, незважаючи на крутий характер. – Як ти бички приймаєш?
– Чесно, – розгубився Деморовський.
– Чесно, чесно, – передражнив його Василь Якимович. – Он твої попередники у ваги вставляли металеві прути, гирі свинцем заливали. Був приріст, був комбікорм, були й преміальні... А ти...
– Я подумаю, Василю Якимовичу...
– Тільки швидше. Бо в твоєму корпусі не приріст, а дівочі сльози.
Зачепило за живе Деморовського. Хотілося винайти щось таке, що прирівнювалося б до винаходу Ньютона.
– Винайшов, Василю Якимовичу! Другий закон земного тяжіння, – вбіг захеканий Деморовський до Василя Якимовича.
– Що це за кулька? – запитав директор, беручи до рук шмат звичайнісінького металу.
– Магніт, – відповів, Деморовський. – Я його прикладатиму до балансу ваг і на кожному бичкові матимемо п'ятнадцять кілограмів. Буде, Василю Якимовичу, і план, і приріст, і комбікорм, і гроші.
Директор не повірив у таке чудо:
– Ану, зваж мене!
Василя Якимовича важили персонально.
– Рівно на п'ятнадцять кілограмів схуднули, – доповів Деморовський.
– Молодець, – похвалив його Василь Якимович. – У тебе таки не баняк на в'язах, а голова... Важитимеш бичків, постав коло себе зоотехніка Плясецького. Він «своя людина». Якщо хтось підозрілий з'явиться, Плясецький тричі кашляне... Второпав?