Колекція
З раннього дитинства у мене прищепилась любов до колекціонування. Спочатку я збирав гадюк та павуків. Але це не сподобалося матері, і я перейшов до колекціонування гілок. Незабаром мене оштрафували за винищення молодих дерев, і я став філателістом – почав збирати марки. Сусіди знайшли в мене «добре виражені ознаки шизофренії». Згодом я зробився нумізматом. Хтось написав анонімку, що я фальшивомонетник і найзапекліший валютник.
Та все це не вбило в мені справжньої душі колекціонера. Я зрозумів, що ні листівки, ні значки, а тим паче ярлики й етикетки не принесуть мені успіху, і я надумав стати найоригінальнішим колекціонером у нашому місті – збирати гасла й афоризми.
Відтоді як наше місто бореться за зразковий порядок, і високу культуру, у мене їх зібралося чимало. Але, як не дивно, і на цей раз сусіди помітили у мене «свіжий» прояв старої шизофренії. Це помічаю і я. Особливо, коли заходжу у нашу заводську їдальню, В порівнянні з адміністрацією я справжнісінький невіглас. Тут, наприклад, я довідався, що «виделку слід тримати у руці, а під час реалізації рідких страв – їсти ложкою».
Позаяк я не зношу застою, сірятини і консерватизму, а шаную понад усе оригінальність, то негайно перелив борщ з миски до склянки, а склянку поставив на чобіт і за два прийоми «реалізував рідку страву» – борщ. М'ясо хотів з'їсти за допомогою пляшки, але мені не вдалось, і я вискочив на вулицю, Тут я дізнався, що на дошках парканів писати заборонено, і свій напис викарбував на стіні.
Цього дня я мав ще працювати у лісі на комсомольському недільнику, саджати фруктові дерева і записати кілька закликів. Занотувавши до блокнота «В кімнату через вікна не лазити», а «Заліз – не забудь привітатись!» і «Ввічливість – твоє обличчя», я, порушуючи ці правила, влетів у двері, схопив кирку, лопату і помчався. Скочивши на підніжку трамвая, прочитав: «Громадяни! Не лайтеся з кондуктором по-чоловічому! Будьте ввічливі!» Я стримався і тільки перед останньою зупинкою завив по-собачому на кондуктора, гавкнув два рази на водія вагона і зіскочив на асфальт.
Перед моїми очима афішувався напис: «Асфальт на тротуарі виколупувати заборонено». Нашвидкуруч я переніс копію гасла до своєї записної книжечки і, вибігши на центральну вулицю, взявся за кирку. Робота посувалася спочатку повільно, а потім пішла, як газ по трубах. Мені, між іншим, ніхто не забороняв довбати вулицю. Картина ж звична, тільки таксисти вимагали, щоб я, ідіот, поставив якийсь знак.
У лісі мої надії збулися: на мене чекав пребагатющий скарб закликів і звичайних плакатних написів. Перший напис, прибитий цвяхами до дуба, застерігав: «Не прибивати цвяхами ніяких оголошень і правил», пам'ятати – «Дерево – твій зелений друг». Інший повідомляє: «Ліс підпалювати з південного боку – суворо заборонено!» Я пошкодував, що не можу добратись до північного, і кинувся в гущавину. День був у розпалі. Над головами моїх друзів висів пречудовий заклик: «Комсомольцю! Твоє місце у лісі!»
Увечері я поспішав до свого приятеля показати колекцію. По дорозі збагатив її ще двома записами: «Зустрів п'яного – тікай!» «Плюнув – підніми!» На фоні вечірнього неба, якраз проти будинку мого друга, неоново спалахнула ще одна знахідка: «За лайку на вулиці – штраф». Я вскочив до під'їзду, смачно вилаявся до вахтера і постукав у двері.
Мій приятель був удома. Я показав йому свою колекцію, чекаючи на похвалу.
– Це чудово! – сказав він. – Але чи знаєш ти, яким скарбом є різні археологічні знахідки? Деякі з них коштують дорожче за золото. От, скажімо, звичайнісінький молоток, зроблений людиною кам'яного віку. Порівнюючи з ним, твоя колекція – ніщо. Найкраще зараз, на мою думку, збирати глиняні черепки з горщиків і макітер. Мине якихось 1000-1500 років, і їм ціни не буде, – закінчив він.
Я щиро подякував йому за товариську пораду і попрощався. На цей раз новій колекції я твердо поклав присвятити усе своє життя.
Квартирант
За рекомендацією друга я поселився в Києво-Святошинському районі, в одному чудовому флігельку. Тут мені жилося, як королю на власній дачі. Кімнатка мала окремий хід. Я міг додому повертатися коли завгодно: мене ніхто не контролював, і я не турбував нікого.
Жилося спокійно. Та несподівано друг обізвав мене відлюдьком і повідомив, що господарі на мене ображені. Бо я, мовляв, цураюсь їхньої сім'ї, ніколи до них не заходжу, нічого не розповідаю і не ділюсь новинами. Коротше кажучи, у них ще не жили такі квартиранти, і господарі вже нібито не раді, що мене взяли.