– Аж туди? Через два умивальники? А навіщо ж тоді наше обласне управління побутового обслуговування? – здивувались ми. – Невже такої дрібниці не можна розв'язати на місці?
Сіли ми в управлінні й почали потилиці чухати. І начальник управління чухав, і заступник, і головінж й інші «інжі». Всі чухали. Дехто лаявся, називав «Головтяпляппроект» центрозатичкою. Але, полаявшись, дійшли висновку: поки він існує, повинен-таки хтось їхати туди. Делегатом вибрали мене. Склали листа. На чиє ім'я – в цидулі конкретно не визначили. Написали просто: «Просимо Вашого дозволу...» й т. д. і т. п. Дипломатія!
Взяв я того листа. Вирішив летіти літаком. Все ж швидше. До обіду, гадаю, накладуть резолюцію, а ввечері й назад устигну повернутися. За кілька годин я вже був у «Головтяпляппроекті». Що то за сучасна техніка! Якраз і черга в приймальні невеличка. Чоловік п'ятдесят, не більше.
Прийняв мене один із завідувачів, уважно вислухав та й каже:
– Ваше питання майже вирішено...
«От що то, – думаю, – людина чуйна!»
– Тільки зробіть от що, – веде далі. – Щоб прискорити справу, їдьте назад додому й привезіть письмовне підтвердження, що ваші вищі керівники, мовляв, нічого не мають проти зняття тих умивальників. Привезете й одержите дозвіл на переробку аркуша № 37а/17б типового проекту. Зрозуміли?
– Зрозумів, – кажу. Та за шапку – й на аеродром.
Прилетів назад, узяв усе, що треба, переоформив документи, прихопив ще командировочні, заспокоїв дружину, діточок, бухгалтера управління – й знову в «Головтяпляппроект».
– В Омеляна Севастяновича якраз нарада, – сказала мені секретарка.
Я до Артема Петровича:
– Почекайте. Зараз має закінчитись нарада. Тільки не забудьте стати в чергу.
Став, чекаю. Нарешті всі наради закінчились. Виходить один завідувач із одних дверей, другий – з інших, обоє до секретарки:
– Валю, зачиніть нас. Повиймайте ключі з дверей і нікого не пускайте. Прийматимемо завтра, після наради.
Ні того дня, ні другого, ні третього мені так і не пощастило потрапити ні до завідувача, ні до будь-кого з його заступників.
Минуло ще з півдесятка днів. Почали здавати нерви. Відчув, що худну. Щоночі почали снитись унітази, розетки, умивальники. А з них наче вода й не вода, а гроші, і не ллються й не сиплються, а ніби течуть – червінці, четвертаки, півсотенні, сотні.
На дев'ятий день, коли нестерпні болі почали ламати мою голову і я зібрався був до лікаря, у коридорі готелю несподівано пролунав знайомий голос:
– Невже Коля з тресту «Саночистки»?! – вигукнув я й кулею перелетів через поріг.
Можете уявити мій душевний стан у ту мить, коли я потрапив в обійми свого давнього друга.
– І це ти через ту резолюцію втратив таке солідне черевце? – запитав, посміхаючись, він. – Ні, далі цього терпіти не можна. Треба діяти. Ти от що, браток, збігай зараз в аптеку, візьми пачечку бромуралу (це для сну), а на решту командировочних купи в комісійному дешевенький фотоапарат. Вранці до «Головтяпляппроекту» підемо разом. Мені теж резолюція потрібна.
Спав я тієї ночі, мов у казці. Перед очима пропливали, наче змії, райдужні резолюції: сині, зелені, червоні, фіолетові, а з-під кожної з отих резолюцій виростали гаражі, перукарні, лазні, громадські туалети, фотографії і, звичайно, комбінати побутового обслуговування.
Прийшли ми в «Головтяпляппроект» з Миколою десь близько одинадцятої.
– А тепер, – каже Микола, – заходь у приймальню потрібного тобі завідувача й фотографуй.
– Кого? – перепитую.
– Кого хочеш! Отих ловців резолюцій, секретарку, що вісім днів підряд казала: товариша Омеляна Севастяновича нема. Знімай її в анфас, у профіль. Клацай – і ні на кого не звертай уваги.
– Та тут навіть плівки нема.
– А це не обов'язково. Ти клацай, а там видно буде.
Довго не роздумуючи, я легко переступив поріг приймальні й грізно навів ручку старого трофейного апарата на довжелезну, скручену калачиком, чергу. Клацнув раз, другий, зафіксував шафу, потім піймав у фокусі всі чотири телефони секретарки й перевів об'єктив безпосередньо на неї. Та не встиг я клацнути, як мене хтось узяв за лікоть:
– Вас просить Омелян Севастянович...
Ну, а що було далі, не важко здогадатися. Резолюцію я взяв, як і поріг Омеляна Севастяновича. Поставив він мені її за... кмітливість.
Через годину, щасливий, я поспішав в аеропорт. Там на мене вже чекали Коля й ще п'ять його товаришів – таких, як я, ловців резолюцій. Ми легко переступили останній у той день поріг кабіни літака й вилетіли з головтяпляппроектівськими резолюціями додому.
Так я відкрив один із секретів, як ловити резолюції, й мені дещо прояснилось. Одного тільки я й досі зрозуміти не можу: як Коля у той день умудрився добути собі дозвіл на доточку зайвого метра каналізаційної труби й вилетів додому разом зі мною?! Ніяк не второпаю. Мабуть, ще якийсь спосіб знає.