Зустрічали його з букетами квітів. Посол по марокканські апельсини йшов з гордо піднесеною головою і двома віддутими кишенями. Зустрічав Пипкуна сам Станіслав Іванович Карнаух. На персональній «Волзі».
– Апельсини привіз?
– Привіз.
– Скільки?
– Пару.
– Ящиків?
– Штук, Станіславе Івановичу, але обидва з Марокко. В одного їхнього студента купив, – сказав Пипкун, витягуючи з віддутих кишень два апельсини.
Станіслав Іванович, кажуть, зірвався з місця і вліпив Пипкуну...
Ні, не в щоку, а в губи... Поцілунок.
На радощах Пипкуну, як заступникові директора, виплатили за три з половиною місяці зарплату і премію за «активну участь у виконанні плану роздрібного товарообороту»!
Пипкун радий і задоволений. Раді і задоволені його шефи. Як там не було, а Пипкун молодчина, привіз-таки парочку апельсинів.
Щоправда, обійшлися вони калинівській чайній в добру тисячу карбованців. Але не це головне. Головне, що апельсини і справді були з Марокко.
Плата за любов
(Новели в діалогах)
Новина
– Ви чули новину?
– Ні, а що?
– Дмитро Кирилович у нашій лікарні працює.
– Це ж який? Не Кордупляк, випадково?
– Кордупляк.
– Та що ви кажете?! І ким же він у нас?
– Санітаром.
– А таку ж посаду чоловік займав...
– Так, начальник відділу капітального будівництва.
– От-от. І за що його так понизили?
– Не понизили. Він і тепер начальником працює. А в нас, так би мовити, за сумісництвом.
– Санітаром?
– Так, санітаром.
– Хіба ж йому грошей не вистачає?
– Йому вистачає, а от жінці...
– То хай би жінка і працювала.
– Таке скажете: дружина такого начальника і працювати!
– А він же працює: і за себе, і за неї.
– Він працює за себе, а за неї у нас зарплату одержує.
– Оце новина! І давно?
– Ще з травня позаминулого року.
– А хто ж на роботу оформив?
– Пуковський.
– Наш головний лікар?
– Атож. Ви тільки нікому про це, бо завтра вся районна лікарня знатиме...
Заочник
– Пробачте, ви, випадково, не з бані?
– Ні, а чому ви так подумали?
– Та бачу, з вас пара йде?
– А-а! То я шукаю, де у нас ремонтно-будівельне управління Міністерства харчової промисловості, а ніхто підказати не може...
– А для чого воно вам?
– Та я там працюю!
– Ви?
– Я. А чого ви так дивуєтеся?
– Працюєте і не знаєте, де управління?!
– А що тут дивного? Може, у мене робота вдома.
– А ким ви у нас, якщо не секрет?
– Паркетником. – А ви?
– А я виконроб цього управління.
– Зіновій Йосипович Мочальський?
– Мочальський. А ви не Громовий, випадково?
– Громовий. Василь Костянтинович.
– Хто б міг подумати? Така несподівана зустріч. Здрастуйте!
– Здрастуйте.
– То це я вам щомісяця табелі і наряди виписую?
– Та, мабуть, мені.
– І як, задоволені зарплатою?
– Скажете, Двісті карбованців на паркеті не валяються.
– Дякуйте нашому начальникові Георгію Георгійовичу – душалюдина. Це ж він вас зарахував до нас паркетником.
– Та чував. Хотілося б його хоч в очі побачити.
– А що, ніколи не зустрічалися?
– Ніколи. Я до вас на роботу заочно оформлявся.
– А зарплату? Теж заочно нараховують?
– Заочно.
– А паркет?
– Що паркет?
– Як ви паркет кладете?
– Смієтесь, Зіновію Йосиповичу! Хто його кладе. Ви ж мені наряди і табелі теж заочно виписуєте...
Керівник № 2
– Скажіть, будь ласка, це контора радгоспу «Україна»?
– Так.
– А Володимира Антоновича Холоденка можна бачити?
– Директора? Його нема.
– А головного бухгалтера товариша Сильвестрова?
– Дмитра Васильовича?
– Дмитра Васильовича.
– Так це я. А ви хто будете?
– Я Кокедаєва Катерина Йосипівна. Ви мене, Дмитре Васильовичу, не пізнаєте?
– Кхм! Та як вам сказати.. Ви ж у нас, в «Україні», начебто ніколи й не були.
– Е-е, не кажіть, я приїжджала до вас двічі. Перший раз поїздом Жмеринка-Жмеринка через Янушпіль, а другий – автобусом. Я ж з Янушполя. Там в універмазі старшим продавцем працюю.