– А чоловік?
– А чоловік мій тут, у вас. Кокедаєв В. М. Він керівник студентського загону...
– А-а! Так би одразу й сказали. Тепер пам'ятаю. Ви й справді двічі були у нього. На вихідні, либонь, приїжджали... Чоловіка свого дуже любите? Так, любов не картопля! «Любви все возрасты покорны», як сказав Пушкін. Так що ви хотіли?
– Та мені сказали, що можна за це... Ну, як вам сказати... За те, що я була у вас, в «Україні», зарплату одержати...
– О, тепер згадав. Мені директор радгоспу переказував. Вас зарахували керівником студентського загону номер два.
– Виходить, я керівник номер два!
– Так, так. Ви керівник номер два, а ваш чоловік керівник номер один. І ми вам за два приїзди... Вибачаюся, за два місяці нарахували шістдесят чотири карбованці і вісімнадцять копійок.
– А підйомні?
– О, ледь не забув. І підйомні, Катерино Йосипівно, і підйомні.
Це, так би мовити, вам за любові!
Пижикова шапка
До цього часу я був непомітною людиною в нашому місті. Я жив з дружиною в однокімнатній квартирі, як всі, стояв у черзі за холодильником, не міг зайти без попереднього запису до голови міськради і мені ніколи не козиряв постовий міліціонер. Але ось трапилось несподіване. Все почалося з подарунка. Одного разу мій брат дістав пижикову шапку, і він подарував її мені. Тепер я ходжу в пижиковій шапці. Мої давні знайомі несподівано для мене почали величати на ім'я та по батькові, сусіди – підлещувалися до моєї жінки.
Мій старий товариш по школі Степан, якось підвозячи мене на автомашині, перейшов на «ви».
– А вас швидко, Дем'яне Петровичу, висунули. Здається, недавно разом школу кінчали, разом задачки списували, і ось... А я все, як перше, на гальма натискую. А у вас, мабуть, вже й персональний шофер...
Я хотів відповісти, що я яким був, таким і залишився, але в цю мить Степанові, як мені здалося, віддав честь регулювальник.
– Оце обов'язково зупинив би – під червоним проскочив, а він, бачите, козиряє, – заговорив Степан. – А це вас помітив, Дем'яне Петровичу. А у вас, пробачте, «Волга» чи ЗІЛ, так би мовити?
– Та кинь ти, Степане, дурня валяти.
– Чому ж дурня, Дем'яне Петровичу. По вас видно, що у великих керівниках ходите.
Я більше не слухав його. Я просто твердо був переконаний, що Степан знущається з мене, і вирішив відповідати тим же:
– А ви все у шоферчиках, значить? Баранку, так сказать, крутите. А поки що зупини біля міськради.
– З приводу обміну квартири? – запитав якось невдавано Степан.
– А що ж?! Висунули, і обмінювати пора, – стукнув дверцями я. – Не жити ж мені, керівникові, у старій дірі.
В цю хвилину до мене підійшов Петро Сергійович Самохін – сам голова міськради.
– Ви до мене, Дем'яне Петровичу? – звернувся він.
– Пізнали?!
– Та що ви?! Як же не пізнати. За кого ви мене маєте? Негарно, Дем'яне Петровичу, негарно.
Ми пройшли крізь лабіринт відвідувачів у його кабінет.
– Значить, пішли на підвищення?! Сідайте, будь ласка.
– Та як вам сказати, – почав було я.
– Зрозуміло, скромничаєте, – перебив він. – Що ж, вітаю! Щиро вітаю. Ви, здається, клопотали щодо обміну квартири?
– Було, – відповів я, з підозрою розглядаючи себе в дзеркалі.
– Ну, як же, пригадую. Все пригадую. Як ви дивитеся, Дем'яне Петровичу, коли вас переселимо в квартиру Бекетова. Я вам повинен сказати – непогане місце: в центрі, над Бугом, з усіма вигодами. Погоджуйтесь!
... Увечері я поспішив до брата на базу поділитися радісною звісткою. Зупинився біля прохідної, не наважуючись зайти. Діда Семена – мого знайомого – на місці не було. Замість нього був якийсь інший дідусь. Я ввійшов з наміром попрохати його викликати брата, але дідусь, трохи нахилившись, зняв шапку, привітався зі мною і ввічливо показав рукою на двері, ніби кажучи: «Проходьте, будьте ласкаві». Нічого не втямивши, я опинився на території універсальної бази. Микола, на щастя, був на місці.
– Як! Тебе вже пропускають на базу без дозволу?! Ну, все зрозуміло! – посміхнувся він. – Що ж, заходьте, Дем'яне Петровичу. – Артистичним жестом він відкрив дверці автомобіля і сказав: – Прошу вас у мій кабінет. Сідайте, будьте добрі.
Явно когось наслідуючи, він єхидничав:
– Скажіть, Дем'яне Петровичу, чи не потрібна вам нейлонова шубка або безрозмірні панчішки для вашої Софії Семенівни?
– Миколо! – обурився я. – Дідько б тебе взяв, скажи ж мені нарешті, що це все означає? Ці останні дні ніби всі люди стали іншими. До речі, сьогодні я обміняв все ж квартиру.