– Так тобі і треба, – розсміявся він.
– Але всі ніби з глузду з'їхали, – повторив я. – Сусіди мене ні з того ні з сього величають по батькові, Степан на «ви» перейшов, голова міськради з якимось висуванням вітає, ти єхидничаєш. Я нічого не розумію.
– Дивак чоловік! Глянь на себе в дзеркало. На тобі ж пижикова шапка. Розумієш... пи-жи-ко-ва-а!
– Ну й біс з нею, з пижиковою! Яка різниця?
– У тім-то й справа, що різниця. В шапках же таких тільки керівники нашої області ходять...
Про це я написав гумореску і заніс у редакцію, по дорозі здавши в комісійний магазин цю магічну шапку. Редактор прочитав її і промовив:
– По-перше, це не типово, по-друге, – не смішно. Що ж, ви вважаєте, що всі керівники нашої області завели собі якусь уніформу?
– Пробачте, не всі, а окремі. І мені здається що вони хоч шапками хочуть різнитися від звичайних смертних.
– Ах! Вам здається. А мені здається, – закінчив він, – що у вас гуморески не вийшло.
Через п'ять днів з комісійного магазину мені повернули пижикову шапку – в ній виявили ґандж: ліве вухо поїла міль. Я востаннє вдяг її і вдруге пішов до редактора.
… Гумореску, як бачите, надрукували.
«Пірамідка»
Віктор Семенович любив одягати яскраві краватки, шанував строкаті теніски, слова: «як чудово ви говорили», «вам на нараді (конференції) найбільше аплодували» і більярд. Тільки одного не любив Віктор Семенович – програвати своїм підлеглим у «пірамідку». Цього разу Віктор Семенович зустрічався з Кандибкіним.
– Що ж, Кандибкін, промазав?! Воно й зрозуміло, Грати у більярд – це тобі не чуні клеїти. Дивись, як треба. Ех ти, зоре більярдна.
– Я тільки вам, Вікторе Семеновичу, програю, а...
– А в інших виграєш?
– Виграю, Вікторе Семеновичу!
– Уявляю собі твоїх супротивників. Ніколи не думав, що на світі є більші слабаки, ніж ти. Цікаво, з якого кінця вони кий тримають? Нормально, кажеш? А б'ють? Здорово! А бити ось так треба, Кандибкін. Це називається, Кандибкін, ювелірною роботою. Ось так приміряємося і... Ти що, Кандибкін, пальці підставляєш?
– Я навіть не доторкнувся до лузи, Вікторе Семеновичу!..
– Ти мені, Кандибкін, кинь зуби замовляти.
– Не подумав, Вікторе Семеновичу. Ви б кийок крейдою. Не тут, Вікторе Семеновичу. Ось дайте я вам змащу. А тепер, будь ласка, Вікторе Семеновичу, бийте. Тільки кийок трішки від себе. Отак.
– Від себе, кажеш? Побачимо. Шістьорка в праву лузу. В ліву, кажеш? Можна і в ліву на «свояка». Не «свояка», а «чужого»?! Тримай, Кандибкін, «чужого». Що, знову нема?! Не може бути! Відійди, Кандибкін, від більярда. Хто тебе просить простягати руки? Упаде – сам вийму. Теж порадник мені знайшовся. Хотів же «свояком», так ні – пускайте «чужого». А «чужий» тепер в лузу ноги опустив. Ну, що ж ти, Кандибкін, не б'єш? Бий, бий! Мені поблажок не треба. Виграємо і без поблажок. Валяй! Все одно не буде, хоч і на землю проситься. Бачу, як ти кий тримаєш. А я що казав?
– Ви як у воду дивилися, Вікторе Семеновичу.
– А ти думав!.. Я, брат, на більярдові зуби з'їв. А щодо Івана Дубограя, я тобі, Кандибкін, так скажу: звільнимо. Ненадійний товариш. Може в будь-яку хвилину свиню підкласти. Замість моїх директив, кажеш, художню літературу читає? Поможемо, Кандибкін. Почекаємо тільки моменту. Чотирнадцятий у праву лузу. Отак, Кандибкін. Бачив? Учись. Скільки там у мене?
– Все, Вікторе Семеновичу.
– Все? Чудесно. А ти так нічого і не вибив? Слабенько, Кандибкін, у пірамідку граєш. Зовсім слабенько. Соромно за тебе, Кандибкін. Тренуватись треба, а тоді грати. Ну, ще одну, Кандибкін? Тільки давай зразу домовимось – забий хоч одну кульку для азарту. Повір, нецікаво так грати – червоніти за тебе, Кандибкін, доводиться. З ким я працюю? Де мої кадри, Кандибкін? Розбивай.
– Ви розбиваєте, Вікторе Семеновичу. Перемога ж ваша – вам і кий у руки.
– Можна і мені. Отак, Кандибкін. Що там? Шістьорка?
– Ви не оголошува...
– Не чую, Кандибкін, голосніше.
– Шістьорку, кажу, Вікторе Семеновичу, забили.
– Порядочок. А за Дубограя ти, Кандибкін, не думай. Краще грай. Сказав, що звільню? І звільню! У мене слово – криця. Вважай, що ти вже прочитав наказ. Хай він копає під мене, Кандибкін, – не страшно. Не такі куль.. горішки перекушували. Оцими, власними, невставленими зубами. Були вже і до нього. А де вони? Дехто в люди вибився, а тут не помічали... Ти на це, Кандибкін, не звертай уваги. Не це головне, не в цьому секрет... Знаємо, як вибивалися. Думаєш, чесним шляхом?.. П'ятірка в ліву лузу... Ти, Кандибкін, вигадай причину, а я наказ завтра ж напишу... Тримай...