– Вікторе Семеновичу, краще дванадцятий дуплетом на себе. Ось цим від борта, класичний удар, Вікторе Семеновичу.
– Класичний? Можна й класичний. Дуплет – моя стихія.
– Вилетів через борт, Вікторе Семеновичу.
– Через борт?! Значить, цих дванадцять очок тобі приписується? Спеціально, Кандибкін, такі поради даєш. Ще й сам п'ятнадцятий вибив? Обдурюєш, Кандибкін?
– Винуватий, Вікторе Семеновичу...
– Прикидаєшся, що не вмієш грати? Даєш мені фору тридцять очок – і після цього виграєш. А потім вір тобі на слово. І на роботі так, а я...
– Через борт же, Вікторе Семеновичу. Ви ж самі...
– Що самі? А хто інформував? Ти, Кандибкін!..
– Винуватий, Вікторе Сем...
– Винуватий. А хто відповідати за тебе буде? Я. Кому розплачуватись? Знову мені...
– Вікторе Семеновичу...
– Виправдовуєшся, Кандибкін. Граєш на моїй м'якосердечності, сам радиш бити на себе дуплетом, а куля через борт вилітає на твою користь. Дивись, Кандибкін, щоб ти у мене завтра дуплетом, через борт не...
– Цих очок, Вікторе Семеновичу, можна мені не приписувати.
– Ти що, Кандибкін, подачки мені підносиш? У вигляді, так би мовити, дрібного хабара? Тобі мало того, що ти переміг? Ти от що, Кандибкін, я й забув. Не думай, що я безпринципний. У нас скорочення штатів. Є така думка: тебе, Кандибкін... Я тобі міг би й завтра про це сказати, але... сам розумієш. Ну, ти, Кандибкін, не падай духом. Я тобі формуліровочку поставлю – пальчики оближеш... А щодо пірамідки – забудь. Не здумай вихвалятись. Цієї гри не було. Це міраж. Фата моргана. Зрозумів? Ти – слабак.
…. «Формуліровочка» була така: «Звільнено за власним бажанням... Дубограя». Кандибкін грав контрову.
Печатка
За стіною кабінету голови сільської Ради Омелька Віслюченка хлопці з колгоспного духового оркестру репетирували польку. А Омелько в такт музиці дмухав на печатку і штампував довідки, які так спритно підсував йому секретар сільради Левко Завірюха.
– Сьогодні знову з самогоном Панька Мусія в районі зловили, – промовив Левко.
– Не покаявся?
– І не покається, поки ви, Омеляне Софроновичу, не візьметесь за самогонників. Через таких двох-трьох мусіїв усе село самогоноваркою називають.
– Левку, перестань!
– Не перестану. В колгоспі Мусій не працює, дістав довідку, що хворий, а сам бурячиху варить.
– Ну, що я йому зроблю? Не зловив – не кажи злодій.
– Та ж зловили тоді з горілкою, а ви… В хату зайшли, подивились – куба немає. І повірили йому, що самогонку хтось «у грілках» підсунув у кошик. А куб на горищі був. Сам Панько казав.
– Слухай, не псуй мені хоч сьогодні настрою! Нема в нього куба.
– Немає?! Чекайте, я вам допоможу пересвідчитись. Бо цей дармоїд підведе вас під сліпого хату, і печатку відберуть.
– А печатка тут причому? Яка печатка? – витріщився Омелько на Левка, не дивлячись на довідку, яку скріплював печаткою.
– Ось ця, що ви ставите на документах, які підписуєте, ніколи не читаючи.
– Ти мені облиш. Омелян Софронович бачить, що підписує і на що печатку ставить. У мене, голубе, око, як фотоапарат. Раз глянув, і вже, як на плівці, – все записано. А ти мені розказуєш! Ще й лякаєш. Зелений ти, щоб мені капості робити.
– Зроблю, Омеляне Софроновичу, бо мені, як комсомольцеві, серце болить. Он Маркові якусь довідку підписали, то він тепер з нею по селу носиться і кожному під ніс тикає та вигукує: «Сам Омелян Софронович підписав, а вам що до цього?!»
– Невже?
– От вам і «невже». І я так зроблю. Тільки, щоб потім не дорікали.
– Може, закладемось на відро горілки? Га-а?
– Я не п'ю.
– А ти й пити не будеш – все одно ж програєш.
– Для формальності можна, – відповів Левко.
– Параско, перебивай!
Посильна Параска, посміхаючись, перебила руку. З того дня Омелько Віслюченко уважно перечитував усі папери, які йому підсував Левко, обережно ставив підписи, печатки. Тільки не перевіряв ніколи тих, що підносила посильна Параска. Тут Омелько забував про заклад і працював, як казав Левко, наче голова-автомат. Коротше, Омелько довіряв усім, крім свого секретаря.
Після чергового штампування купи документів Левко взяв з рук баби Параски довідки і, як ніколи вдоволений, вибіг з кабінету.
Обідати не пішов, а завернув до хати Панька.
– Слухай, Мусію, що мені буде, коли?.. – Левко притягнув Панька ближче до себе і про щось довго шепотів йому на вухо.
– Невже?! – Панько відскочив від Левка і, задоволено посміхаючись, подивився на нього, наче перед ним стояв не Левко, а його бабуся, що повернулася з того світу. – Кажеш, не всім, а тільки хворим, як виняток? Та у мене довідка є, що я недужий. То дістанеш? Коли принесеш? Завтра?