Всякі виправдання (наприклад: «я від природи мовчазний», «про що з ними вестиму розмову») мого друга не влаштовували. Він узяв з мене слово, щоб я присвячував господарям мінімум півгодини щодня. Я пообіцяв. Друг приніс мені чудові першоджерела і заявив, що з них я можу дещо черпати для себе і для господарів. Я йому щиро подякував і негайно приступив до їх вивчення. Тут були цікаві повідомлення про дикі племена центральної Австралії, про морську капусту і двоголових ящірок, найсучаснішу пересувну доїльну установку та найточніші дані про Бруклінський міст.
Не відкладаючи у довгий ящик (обіцяне виконую завжди ретельно), я вивчив кілька розмаїтостей, натяг штани і подався до господарів. Вони саме вимкнули світло і полягали спати.
– Можна? – якнайлагідніше запитав я.
У відповідь господар щось пробурмотів, а незабаром, як мені здалося, з величезним задоволенням одчинив двері. Я ввійшов у кімнату, ввімкнув світло.
– Так от, – це були мої перші слова, – нарешті я дізнався, що на ніч наїдатися не шкідливо. Як твердить один відомий академік, це навіть дуже корисно. Треба їсти – і чим більше, тим краще...
– Пробачте, – перебив господар. – А для чого ви все це нам розказуєте?
– Я не розказую. Я з вами, можна сказати, ділюсь і питаю: чи їли ви сьогодні щось на ніч, чи ні? Якщо ні, то ще не пізно.
Примусивши їх попоїсти, я й сам поїв. А на закінчення розповів про силу жука пасалуса, який перетягує на собі вантаж у 300 разів більший од його ваги, і попрощався.
Наступної ночі їх чекала ще цікавіша новина. Я їм розповів про загадкове захворювання 88-річної Мотрі Коваленко – жінки з Вінницької області.
– Під час польових робіт, – сказав я, – на буряковій плантації вона занедужала. Підвищилась температура, а згодом опухла потилиця. Її негайно одвезли до лікарні. Районний хірург Горобець розкрив рану і... знепритомнів. З потилиці Мотрі Коваленко на Горобця дивилося велике око. Тепер Мотря Коваленко добре себе почуває і чудово бачить не тільки очима, а й потилицею.
Ця новина, здається, хазяїв зацікавила і навіть проїла перший сон. Щоб не витрачати часу, я розказав про надзвичайно оригінальний клуб «Великих носів», їхнього легендарного завклуба носаня Сірано де Бер-Жерака з Барселони.
– Ніс Сірано зараз сягає десь близько метра.
На закінчення пояснив їм, який вплив має кожний ніс на розвиток суспільства, та розповів про найславетніших носанів нашої планети.
Сон у хазяїв як рукою зняло. Вони мені щиро подякували, і, як тільки почало за вікном сіріти, я залишив їхню кімнату й подався спати.
Під вечір я піймав хазяїна у ванні.
– Хунта розправляється із своїми колишніми прихильниками, – повідомив я. – Генерал Імберта здійснює масові репресії. Рубен Браче вчора передав по телефону Хоттіна Курі, що хунта без усякого суду втопила у величезних ваннах сотні своїх прихильників в Сант'яго-Де-Лос-Кабальєрос і Сан-Франціско-Де-Макаріос.
Намилений господар, блідий і білий, негайно вискочив з ванни і кинувся у кімнату, збивши з ніг жінку з немовлям.
– Куди ж ви? – заволав я. – Це ще не все. Послухайте, що трапилося в Нансі.
Та він не дослухав.
Добре виспавшись удень і повертаючись пізно вночі додому, я жодного разу не забував господарів. Про що я їм тільки не розповідав: про бушменів, що й досі споживають дощових черв'яків, і про бумеранги-іграшки, які аборигени виготовляють для туристів.
– А днями в Мукачівському районі на Закарпатті професор Чопик знайшов незвичайну папороть – марсилію чотирилисту. Ця рослина цвіте й плодоносить. Отакими плодами, – обхопивши руками макітру, показав я.
Опісля познайомив їх, як освідчуються в коханні австралійці, новогвінейці та полінезійці.
Господарі нарешті були так мною задоволені, що навіть ніколи не перебивали і не прискіпувались до незначних дрібниць. Я бачив, як близько до серця вони беруть кожну мою розповідь і з кожним днем все бліднуть і бліднуть. Це мені дуже подобалося, бо я був переконаний, що не мине й місяця, як вони мене полюблять і більш ніколи не називатимуть відлюдьком.
Нарешті наступив день розрахунку за флігельок. Взявши гроші і кілька новин про біоструми, за допомогою яких розрізняють в яйцях зародки півня чи курки, я пішов до хазяїв. Щоправда, вже було пізнувато. Я боявся, що господарі можуть розсердитись, але, згадавши про квартплату, заспокоївся і сміливо постукав у двері.
– Хто? – через якийсь час запитав сонний хазяїн.
– Це я.
– Ви? – Він, здається, зрадів і в ту ж мить висунувся з дверей. – Ви щось хотіли?
– Так, – відповів я. – Розповісти про надзвичайно цікавих мурашок, що затримують поширення бур'янів, та про трояндову оливу, яку добувають з коренів лопуха.