Мені жаль стало мого друга. «Не витерпів, бідолаха, – подумав я, – воскрес». А ще через декілька хвилин мені в голову прийшла найстрашніша думка – на цей раз друг переживе мене. Якийсь диявол примусив навіть уявити його на моєму місці. Я, як справжній друг, який готовий на все в ім'я дружби, зняв зі стіни прадідівський пістоль – згадка про славну Запорізьку Січ, – набив його добрячим шматком свинцю, прихопив лопату і, не кажучи нікому ні слова, добровільно вирушив на цвинтар.
Венера посміхається
Мені надто хотілось прислужитися Петрові Сергійовичу – моєму начальникові, людині, яка стільки для мене зробила: придбала путівку на курорт, влаштувала сина в дитячі ясла, виклопотала квартиру. Але як самому собі зарадити, не знав. Та й вельми боявся, що Петро Сергійович сприйняв би мій вчинок як підлесливість чи підлабузництво. Він цього не зносив.
На минулому тижні мені все ж поталанило. Я випадково почув розмову Петра Сергійовича з донькою. Вона благала татка, аби дістав маску. Маску Венери Мілоської. Татко сказав, що до Нового року залишилося два дні і вже пізно.
– Будеш Снігуронькою...
– Я хочу бути Венерою, – наполягала донька.
Відпросившись на декілька годин з роботи, я негайно помчав до своїх друзів. Першим відвідав Солоху.
– Миколо, друже, – я стискаю його в обіймах, – виручай. Моє життя в твоїх руках. Ти мого начальника знаєш?
– Знаю. Чудова людина, скромна, товариська, ввічлива...
– Ти мені цю характеристику кинь, – перебив я. – Ця товариська людина завтра мене вижене з роботи. Цьому скромному тільки що захотілося маски. Маски Венери Мілоської. Кажуть, днями були в універмазі. У тебе ж зв'язки...
Микола вирячив на мене очі.
– Де ж ти її зараз дістанеш? Але, коли він такий, – Микола на мить замовк, вишукуючи слова. – Такий, гм.. деспот, то потрібно щось робити.
Мені надто хотілося прислужитися своєму начальникові і пришвидшити цю справу. Я, не вагаючись, надумав підлити ще трохи гасу у вогонь і перейшов на шепіт:
– Якщо відверто і між нами, то жорстокішої людини, ніж він, я в своєму житті не стрічав. Ти не уявляєш, що він робить з своїми підлеглими наодинці. А на людях, хоч до рани клади. От йому закортілося маску Венери. Та ще й з посмішкою. Я тобі більше скажу, – розпалився я, – коли б дозволялося, він на себе нап'яв би маску янгола.
– М-так! – тільки й вичавив Солоха.
А я тим часом біг до Росохи.
– Слухай, Андрію! Ти можеш мені підшукати роботу?
– Тобі? – здивувався він. – У тебе ж така робота. І, головне, начальник твій не чоловік, а золото: лагідний, тихий...
– У тихому болоті... – перебив я. – Це все фата моргана. Так усім здається, хто з ним не працював. Але ніхто не відає, що це справжній розбійник з широкої дороги. Самодур і мурло, йому п'ять хвилин тому захотілося новорічної маски... З посмішкою. У тебе в універмазі стільки друзів, – слізно закінчив я.
– Спробую, але до Нового року...
Я більше його не слухав. З швидкістю метеора мчав до Волохи.
– Димо, скажи, ти не хочеш, щоб моя жінка стала завтра вдовою? То дістань маску... Для Петра Сергійовича. Виходу нема. Цей нахаба хапає мене за горло і вимагає: або маска, або життя.
– Петро Сергійович? – Волоха здивувався.
– Саме він. І без епітетів. Благаю тебе, подзвони на базу, в «Культторг», в «Дитячий світ», – куди можеш, але дістань. Заради жінки, поки не вдова, а ні – позич мотузку.
Я летів до Росомахи.
– Степане! Друже! Якщо тобі дорогий мій син, дістань новорічну маску...
– Новорічну? Але післязавтра...
– Сам знаю. Проте я її пообіцяв своєму начальникові. Ще рік тому. А ти знаєш, що це не людина, а бандит з чумацького степу. Це хабарник і деспот. Не буде маски, не буде завтра мене. Ти що, не знаєш мого начальника?!
– Петра Сергійовича?
– Його самого: лагідного, людяного, тихого, доброго, скромного – і теде про людське око, і здирника, шантажиста, брутальника, нахабу, хабарника і теде – один на один з своїми...
– Почекай, – поклав Росомаха мені руку на плече, – а в універмазі ти був?
За годину-другу я мчав на роботу, наче на крилах. У моїх руках було чотири маски – друзі не підвели. Я постукав.
– Ввійдіть! – сказав Петро Сергійович. Я глянув на нього і поблід. До мене ніжно й лагідно посміхалася Венера Мілоська.
– Дістали? – перепитав я. – Якщо не таємниця, то де?
– В універмазі, – відповів Петро Сергійович, знімаючи маску. – А ви чим заклопотані?