Минає день, два, тиждень. Я мучусь, караюсь, ненавиджу себе, й набираюся сміливості, і знову йду до нього, до Славатія Івановича, заготовляючи нові для нього фрази, слова листа.
– О, кого я бачу, – розчиняє він навстіж двері. У приймальні всі здивовані. Дивляться спочатку на нього, перехоплюють його погляд, спрямований на мене, і я млію, коли ця Велика й така проста Людина раптом каже:
– Цього товариша я прийму першим! Ви не заперечуєте? – звертається він до присутніх.
Ніхто не заперечує. Він підходить до мене, кладе мені на плече руку, обіймає і веде до свого кабінету. Потім садовить на стілець, сам сідає поруч. Я ледь не плачу. Я відчуваю, що знову не скажу того, що мав сказати. Що всі слова, як ефір, давно вже випарувалися із моєї пам'яті. Збожеволіти можна, кажу я сам собі, від цього прийому, від цієї доброти. Розплавитись можна, попливти. Хто я у порівнянні з ним? Ніхто, а він така Велика Людина. Я механічно відповідаю на його такі прості й людські запитання.
Він задоволено усміхається, я – теж. Мені більше нічого, здається, і не треба. Я ні про що в нього не питаю, нічого в нього не прошу.
Мені думається, що своїм листом, своїм проханням я зіпсую йому настрій, завдам йому душевної травми. А мені так цього не хочеться. Адже він така добра людина. А те, по що я прийшов – просто дріб'язки. Все то ніщо. Подумаєш, дах тече. На дачі. Чи варто такими дріб'язками турбувати Славатія Івановича?
Славатій Іванович бере мене під лікоть і проводжає до коридору. Відвідувачам, як завжди, каже: «Я зараз... Одну хвилину... Ось тільки проведу...» Й це звучить, як: «Ось тільки проведу мого найдорожчого друга».
Десь через місяць, а може, через два він зустрічає мене випадково на вулиці. Зупиняє легковичку, запрошує до машини, сам переходить з переднього сидіння на заднє. Сідає поруч, бере мене за плечі, як завжди, так мило усміхається, що я відчуваю, що знову починаю божеволіти.
«Боже, – мовлю я собі. – Яка він мила й добра людина. Побільше б нам тепер таких».
Він запитує, куди мене відвезти. Мені нікуди не потрібно. Але я вже їду. Я не можу припустити, щоб він зупинив машину. Щоб він розсердився, щоб він раптом сказав мені:
– Чого ж ви до машини сіли? Тільки голову морочите!
Я згадую першу-ліпшу назву, яка мені спадає на думку. Поки доїдемо, гадаю я, скажу, що передумав. Скажу, що щось там забув, і якщо його ласка, то я вернуся разом з ним назад, Приїду сюди наступного разу. Машина тим часом мчить. Ми летимо по широкій автостраді.
– А наше життя, – мовить він мені, – як листок на дереві. Як одна мить. Висиш, милуються тобою люди, а настане осінь, подує вітер, зірве тебе з крони, й сам не знаєш, де опинишся, де упадеш – А ось і ваше село, – каже він. – Ви тут вийдете чи підвезти до хати?
Я прошу його зупинити мені тут. Я не наважуюсь йому сказати:
«Відвезіть назад. Дуже прошу вас». І я кажу:
– Дякую. Ви для мене так багато зробили...
– Ну, що ви! Що ви! – посміхається він.
Боже, як він тільки гарно це робить. Він мені махає на прощання рукою, питає, чи не прислати по мене вранці машину, мені хочеться сказати, щоб він ось краще зараз забрав мене, але я не можу. Мені чомусь соромно. А він так щиро й так привітно мені усміхається. Розвертає машину, ще раз махає рукою, наче дарує поцілунок на віддалі, і щезає.
Додому я бреду пішки. Я знову картаю себе. Я знову лаю його. Хоч знаю, він нічого поганого мені не зробив. У всьому винний тільки я. А там десь під дверима квартири – дружина. Ми ж сьогодні збиралися з нею піти до театру. В мене від квартири ключі. Вона просила тільки взяти в магазині хліба.
– Туди й назад.
Я, здається, навіть на босу ногу взутий. Ну, звичайно, на босу.
Боже, на мені старі спортивні штани й полатана куртка. Як він тільки мене з собою узяв? Не посоромився. От що значить Велика Людина: така проста й така добра.
Я бреду по автостраді. Машини пролітають повз мене метеоритами. Хто мене такого візьме? Таксист побоїться, а ходовому мені нічим заплатити. Адже в мене в кишені тільки 20 копійок. На хліб.
А жінка десь там уже, певне, давно гримає кулаками по дверях, б'є по них носаком, покусує губи, безперестану тисне електродзвінок.
Коли я доберуся додому (але коли це буде – йти цілих 15 кілометрів, так показує шляхівник), вона неодмінно мене запитає, де це я так довго був. І, звичайно, не повірить, що я їхав в одній машині з Славатієм Івановичем. Розмовляв, сміявся. Розповідав йому якісь анекдоти. Він реготав. Увесь час казав, що таких ніколи в світі не чув. Що всі вони свіжі, як огірки на городі. Дотепні, неповторні й жоден не має «бороди». Боже, як з ним легко! Чесне слово. Аж не віриться, що є такі прості й такі Великі Люди на світі.