Бережіть нерви
Я не проти гасел. Навпаки, я за гасла, за транспаранти, за оголошення. Ділові, потрібні, життєво виправдані. Бо й справді, йдеш ото містом, дивишся, а перед тобою різні оголошення, повідомлення, світлові табло. Одні закликають економити час, інші – зберігати гроші. Приємно. Із усього відчувається турбота про людину.
Оце нещодавно був у Катюжинцях. Славне, скажу вам, місто. І люди в ньому живуть славні, привітні, гостинні, ввічливі.
Місто для приїжджого починається звідки? Звісно, з готелю. Заходите.
– Скажіть, будь ласка, місця у вас є?
– Місць немає.
– Жодного? – Мені б хоч до ранку.
– До ранку можна. Заповнюйте картку.
Заповнюєте, подаєте, а вам:
– З вас два карбованці вісімдесят копійок.
– Це що – люкс? – перепитуєте.
– Ні, дев'яносто копійок за броню.
– За яку броню?
– Не за танкову ж?! Чи ви, може, незадоволені?!
– Задоволений, – кажете ви, глянувши на гасло «Будьте взаємно ввічливі». – Задоволений і навіть дуже, Спасибі. Біжу. На четвертий поверх.
– І правильно: біжіть. У нас ліфт у готелі рідко працює.
Побіг. Хотів, було, розгніватись, але згадав, що десь колись читав, а може й сам придумав: «Бережіть нерви. Нерви – це ваше довголіття». Для чого ж це довголіття вкорочувати отими 90 копійками?!
Вранці – на літак. Ще звечора помітив гасло: «Користуйтеся послугами Аерофлоту: швидко, вигідно, зручно». Зручно, бо агентство в Катюженцях поруч з готелем. Від агентства до аеропорту курсує автобус. «Дбають у Катюженцях про людей, думають», – міркуєте ви, йдучи до агентства.
О восьмій нуль-нуль агентство гостинно відчиняє двері, красуні Аерофлоту лагідно між собою посміхаються, згодом помічають вас.
– Чого мовчите? Чи язика проковтнули?
– Я слухав вас. Боявся перебити.
– Коротше.
– Мені б до Крижополя. На перший ранковий рейс...
– На ранкові рейси ні квитків, ні інформації не даємо... Їдьте в
аеропорт.
– А якщо там немає квитків?
– Це вже не наша турбота. Хто наступний?!
– Одну хвилинку, – чіпляєтеся ви руками за бар'єр. – А ви не можете подзвонити, поцікавитись... Якщо там немає квитків, то я на наступний візьму. Бо...
– Я уже сказала: на ранкові літаки ні квитків, ні довідок не даєм.. У нас такий порядок...
«Це в них називається "порядок", – думаєте ви і заспокоюєте себе: – бережи нерви».
– Он телефон-автомат на вулиці. Подзвоніть, поцікавтесь, – це вже хтось із черги.
Ви дякуєте, і – до телефону-автомату. А в ньому диск – тільки до «шістки» набирається. Ви – на автобус.
«Бережи нерви, – повторюєте. – Подумаєш, за якийсь металевий диск із дірками наживатимеш собі гіпертонію».
Вискочив в аеропорту і – до кас.
– Мені до Крижополя. Один квиток. На перший рейс.
– Здрастуйте!..
Я оглянувся. Позаду мене нікого не було. Касирку я вперше бачив.
– Це я вам кажу: здрастуйте...
– Здрастуйте! Вибачте, що я не догадався першим привітатися...
– Здрастуйте!.. Квитки ще учора продані. Їдьте краще поїздом.
«Поїздом, мабуть, швидше, – міркуєте ви. – Хоч гасло в аеропорту запевняє, що найшвидше літаком. Може, й так, але нема квитка, нема інформації... Нема... Не хвилюйся. Бережи нерви. Дзвони на залізничний вокзал».
«Нам можна дзвонити 00-4», – повідомляє оголошення.
Телефонуєте. Гудки нормальні, але трубки ніхто не бере. «Повмирали вони там чи що», – починаєте хвилюватися. Але внутрішній голос вас заспокоює: «Візьми себе в руки. Чекай. Хтось колись таки підніме трубку». Не підняв.
Ви – у міське довідкове бюро 09. Тут краще й швидше. Приємний жіночий голос вам навіть радить:
– Не додзвонитеся по 00-4, то дзвоніть 3-26-31.
Дзвоните по обох. Наслідки ті ж. Хоч плач. Ви – на вокзал. Сідаєте на таксі чи на автобус (що у вас там під рукою) і до самого начальника Олексія Михайловича Петрикіна.
– Здрастуйте, Олексію Михайловичу!
– Здрастуйте!
– Я, – кажете, – хочу провести невеличкий експеримент. Бачите ось цей годинник... Я засічу час, а ви наберіть по телефону номер 3-26-31.
– Цей номер не пройде, – відповідає Петрикін.
– Тоді 00-4.
– І цей відпадає. У нас обидва телефони зіпсовані. Один упав і розбився, а другий не дає дзвінків. У довідковому їх не чують.