Увечері сім'я Мальзовецьких виїхала репетирувати марші на берег Бугу, а ми з Вадиком про всяк випадок змастили пістолети.
«Канадець»
Питаєте, чого ото мене «канадцем» прозвали? Розповім. Зразу ж по других жнивах... А що таке другі жнива, гадаю, ви розумієте; закомандував мій син (сам він у Києві, в університеті учиться), – поїдь і поїдь, батьку, до Києва. Ось уже незабаром п'ятдесят років тобі, а ти ще ні разу в столиці не був.
– Поїдьте, – каже, – подивитеся. По історичних місцях походите. Дізнаєтеся, хто ми є і звідки пішли. Не куркуль же ви який-небудь, що вам грошей жалко. Та й від Писарівки до Києва їхати, як раз плюнути.
Словом, надумав я їхати. Дістав із шафи піджак, нову сорочку з скрині, коли син до мене:
– Ні, тату, поїдете у моєму. Ви ще молоді, й п'ятдесяти нема. Та й п'ятдесят – це друга молодість. Ростом, слава Богу, ви у мене пішли. Одягнете й моє.
І нап'яв на мене оті штанці (щоправда, одягав без мила, бо не такі вони вже й вузькі, хоча й не можна сказати, що широкі). Краватку повісив на шию, кашкет насадив на голову. Все як годиться. Глянув на себе, побий тебе лихо, як на десять років помолодшав!..
Сіли в москвича (москвич у нас свій, як кращому механізаторові поза чергою продали). Син, значить, у москвича і гайда на станцію.
– У купейному поїдете, – каже, – хоч раз у житті побудете у шкурі інтелігента.
Ну, в купейному, так у купейному. Купив квиток, і до вагона.
Сів у те купе. Ну, справжня тобі, як син казав, цивілізація. Та все до незнайомих «прошу вас», «сідайте, будь ласка», «красно дякую». На мене всі тільки зирк та зирк і мовчать. А в очах їхніх так і читаю: «Видно, не яке-небудь цабе сіло». Ото, думаю, дивіться, як наше село їде. І ми не мужики тепер.
Приїхав до Києва. Глянув на столицю, аж дух перехопило. Боже, яка краса! Оце, бачу, столиця так столиця. Захотілося до центру тролейбусом їхати. Зайшов. Дістав червінця і кажу до якоїсь дамочки з сумкою:
– Дайте, будь ласка, квиток.
А вона аж рум'янцем покрилась. Рум'янець той навіть крізь фарбу виступив.
– У нас, – каже, – товаришу, тепер тролейбуси без кондукторів працюють.
– А їздять як: з квитками чи без?
– Поки що з квитками, – відповідає. – А каса ось поруч. Гроші в дірку кидайте.
Легко тобі, думаю, казати «кидайте», а в мене десятка в руці. Чи не дорогувато той квиток коштуватиме? Стою й кручусь, не знаю, що його робити. Як би не ославитися. Син же наказував: «Дивіться, тату, щоб я за вас не червонів. До людей придивляйтеся, що вони робитимуть, то й ви робіть». Стою собі та не тільки придивляюсь, а й прислухатись почав. Коли чую позаду себе:
– Оце, мабуть, і є той канадець, що від делегації відбився...
Дай, думаю, й собі подивлюсь на того «канадця». Який він, цікаво, з себе? Скільки прожив, а жодного живого іноземця в очі не бачив. Повернув голову, мельк, а всі пасажири очі на мене повитріщали. Чим же це я їм того канадця нагадую, міркую. Аж гордість якась мене пройняла. Ото дожилися, колишнього батрака від іноземця не відрізниш. Думаю це собі, коли молодичка, що сиділа недалечко від мене одна на все сидіння, посувається й каже:
– Сідайте, товаришу, будь ласка.
– Дякую, – кажу, – і сів. А вона до мене:
– Гарна у вас дуже вимова.
«Подільська», – хотів бовкнути, та де там. Вона, як застрочила.
– У нас, – каже, – у Києві такої не почуєш. Тепер так розмовляють тільки вищі класи.
«Які такі, думаю, класи в безкласовому суспільстві? Що ти мені, бабо, вибачаюсь, молодице, теревениш?»
А вона далі:
– Так у нас, – продовжує, – розмовляють тільки письменники, журналісти, артисти. Ну й, безперечно, такі пани, як ви, канадці.
Так он воно хто «канадець», думаю! Так оце я тобі, Максим Смалець, механізатор з артілі «Червоний промінь», за канадця ввижаюся.
– А ви, пробачте за нескромність, з якого міста будете? – наступає молодиця. – З Торонто чи з Віньєпега?
«З Писарівки», – хотів їй сказати, коли над вухом:
– Громадянине, ваш квиток?
– Нема, – кажу.
– Як нема? – дивується.
– Не взяв, – кажу. – У вас тут порядки якісь нові, без кондуктора, то я...
– А ви що, з Марса звалились? Уже три роки порядки такі. Не валяйте дурня, гоніть штраф. Я вам покажу, зайцем їхати.
– Багато, – питаю, – штрафу того?
Він і відповісти не встиг. Як накинуться на нього пасажири.
– Ви що? Чого так брутально? Та ви знаєте, хто це такий?
Господи, чи заступилися б вони так за мене, коли б знали, хто я?
– А хоч би й сам міністр, то що? Громадянине, гоніть штраф і без всяких викрутасів.