– А я’, то такий, що підсобить у роботі, жди-жди, – зітхає десь угорі мама.
Дана задирає голову. Мама стоїть на копиці, приймає оберемки, які тато закидає вилами, розкладає сіно по вершечку і втоптує його ногами. Копиця у шопі вже висока, аж по стелю, мама на самому її чолобочку здається зовсім маленькою, як дівчинка-політок[43]. Дані аж лячно, щоб вона не впала згори. Але про кого це тато з мамою говорять? Може, про Королюкового Віталя? Вчора мама сміялася, що цей шалапут завше такий швидкий, як рак на греблі, зате від роботи втікає, як пес від мух. Авжеж, у Віталя зимою льоду не допросишся, не те, що в жнива помочі.
Дана озирнулася, але нікого не побачила. Обійшла шопу, позаглядала за низенький пліт, що відгороджує садок від подвір’я. Тоді переступила через ту символічну плотяну загорожу, пройшлася стежкою у саду до тину, плетеного з лози і обсадженого живоплотом. За тином – садиба Королюків. Обвела її поглядом і навіть покликала тихенько:
– Вітальку…
– Чого це ти, Данцю, сенди-тенди садком бродиш та траву толочиш? На ній же роса як біб – ноги змочиш, зновика носиком шморгати будеш.
– А баба Димка казала: як купаєш ноги у росі – повтікають болячки усі.
– Так то ж у вранішній.
– А хіба вранці буде не ця сама роса?
– Ця сама, тіко тоді вона сонечка нап’ється та й иншою стане. Ішла б ти спати, розумахо, – мудруєш, як стара.
– Я не стара, я молода, – заперечує Дана.
– То, мо’, ти до Віталя на здибанку крадешся? – мамин голос із суворого стає жартівливим. – Спить він давно без задніх ніг. Королюки ще вчора своє сіно з лугу забрали, то в них уже їдним клопотом менше, мона й поспати. А нам доведеться ще завтра два кіпці з-під лісу перевозити.
– Старий спить. А от Віталь, певно, дівкам зуби замовляє. Хвалилася Мілька, що нагледів уже собі котрусь, бо занадився аж на другий кінець села, на Пігуновий куток, ходить туди щовечора, як кіт до комори, – засміявся тато.
– А хто ж тоді із вилами стоїть? – здивувалася Дана.
– З якими вилами?
– А ви-те казали, він не хоче підсобити вам своїми вилами сіно складати.
– А-а-а, почула наша доця дзвін, та не знає, де він. – Тато провів граблями від вершечка копиці донизу, вирівнюючи її круглі боки і скидаючи на землю розпатлані трав’яні віхті, попідгрібав розтрушене у шопі сіно докупи, розставив руки: – Спускайся, Настино, звідтам, бо вже головою стелю у шопі підіпреш! – наказав мамі. А як спіймав її і на землю поставив, до Дани повернувся. – То я, Данцю, на Каїна так насварився.
– А де цей Каїн живе? Теж на Пігунівці?
– Ні, доцю, він нетутешній.
– То як же ви-те його бачите? І за що сварите того нетутешнього дядька?
– От причепа мала! Той дядько Каїн жив ще за царя Гороха, коли людей на Землі було трохи. Жив-жив, землю орав, але ні радості, ні спокою не мав. А все через те, що заздрісним вельми був. Заздрив пташкам, бо ж вони вміють літати і співати, а він – ні. Заздрив зіркам, бо вони вміють світити, а він – ні… Згризала його та чорна заздрість проклятуща. Якось позаздрив своєму молодшому братові Авелеві, що Бог у того прийняв жертву, а в нього – ні. Заманив Авеля на поле, за копу зі снопами, та й прохромив його вилами. Бог прокляв Каїна так, що ні земля, ні вода його не прийняли. Прийняв їден тіко місяць. Коли він отакий круглий, як оце зараз, і найближче підступається до землі, то добре видно, як на ньому Каїн Авеля на вилах тримає. Придивись, Данцю, добренько і побачиш.
Дана хутко затуляє очі долонями. О ні! Ні-ні! Вона на таке не буде дивитися! Нізащо! Це ж так страшно! Але за мить цікавість перемагає страх. Хм… І як же вони там стоять? Вона розплющує одне око і позирає ним крізь розсунуті пальчики. Тоді опускає долоні, закидає голову і вже обома широко розплющеними очима розглядає величезний круглий диск. На ньому хилитаються якісь таємничі тіні. Здалося, хтось бгає їх у довгих невидимих пальцях, як пластилінові брусочки, щось виліплює, формує з них. Ще, ще, ще… Два згустки темної матерії розділилися на блідому тлі, відкотилися в різні боки, набули людських обрисів. Двоє чоловіків… Один з вилами в руках. А на них…
– Я їх бачу! Бачу! – злякано закричала Дана і кинулася до мами, вхопилася за спідницю, вткнулася обличчям у теплий поділ, пропахлий сонцем і сіном.
– Не заважай, Данцю! Чого це ти, як зайченя під осикою? – відтрутила її мама. – Скіко разів тобі повторювати, щоб спати йшла. От ничка[44] мала! Де то бачено, щоб діти вночі не спали, росу ногами збивали та на повного місяця витріщалися? Не треба на повню дивитися. Недобре це.