Що з того, що Юрій Гориславець закінчив гімназію і ще й три роки в університеті Яна Казимира вчився? Що з того? Чогось же його звідти виключили. І солтис на нього дуже сердитий – за хор церковний, що взявся не тільки за духовні піснеспіви, але й за українські народні пісні. А Михалко Косінський якось сказав, що цього «професора недоученого» треба було б у Березу-Картузьку[50] запроторити: хай не корчить мужик репаний із себе пана, хай знає своє місце. Та й хто йому дозволив у польській школі книжки мужицькі дітям читати? І чи не бардзо багато він говорить у селі?
На Благовіщення[51] у Туричі приїхав Федір. Його важко було впізнати: притих, споважнів. Навіть зовні змінився – акуратно постригся, одягнутий у чорне пальто з добротного сукна, з-під пальта сірий шарфик розвівається, на голові капелюх. Привіз гостинці усім, кого знав. Юркові – книжку «Перехресні стежки» Івана Франка, Дані – червоні дукачі, Димці – чорну шальоху з червоними квітами, Катерині й Настині – по дерев’яній іконці із зображенням святого Пантелеймона-цілителя.
Димка сказала, що ту хустку на смерть буде тримати, хай її запнуть нею, як до Бога будуть проводжати. «А я’! То така шальоха, що й перед Богом не встид у ній стати». А Данина мама опинилася ні в тих ні в сих, не знала, що робити: не хотіла вона гостинця від того городського «спудента», хоч він тепер справжнім паничем видавався, але ж як відмовитися від ікони? То ж гріх – не прийняти образок. Певно, хитрий Федірко на те і розраховував, підбираючи подарунки. І не прогадав, навіть опинився за празниковим столом у Ясницьких.
Чогось саме те, що Федір обідав у Ясницьких, найбільше зачепило Юрка. Його Настина не те що на поріг, але й до воріт не підпускала. І Дані голову прогризла: «Забудь! Викинь з голови! Навіть не думай про цего воропаху!» Дана шукала підтримки у батька. Той спробував заступитися: «Ну, нема у него стіко землі, як в Охрімчуків. То й що? Чи ж у нас землі мало? І ділити не тре’, бо доця – їдиначка. Вистачить їм на всеньке життя, аби любилися. Хай би Дана сама вибирала».
«О! То ти не на мому боці! Ти завсігди на неїному, теї Катерини свеї. Мало тобі, що я через неї у молодості наплакалася? Мало, що через неї у мене скіко чєсу дітей не було – бо то вона закляла? А таки вона! Вона, щоб на неї так індики брехали, як на мене брехали у селі. Мало цего всього? То теперка зновика через неї страдати маю? Самі з нею не зійшлися, то хочете дітей звести? Та неїн син і нашу землю за вітром пустить. І зостанеться наша дитина, як у полі гола стебелина. Отаке щістя її жде з тим Книгою. Непутящий він».
Поїхав Федір. І Юрка у селі враз не стало. Навіть не попрощався з Даною. Навіть матері не сказав, де його шукати. А може, й сказав, але Катерина не хотіла говорити. Чи він так велів. Дана довго трудніла[52]. Сплакалася, спала з лиця, ходила як тінь. Сподівалася, що ось-ось появиться Юрко. Кляла Федора. Була впевнена: це через нього Юрко поїхав. Образився, приревнував і поїхав. Що він подумав? Чого з нею не поговорив? Хіба ж вона того Федірка до себе в гості запрошувала? Хіба вона… Ох Юрасю, Юрасю!
Сватання упало на Данину голову, як сніг на зелене листя. Думала, Степцьо вже й забув про свої наміри. Він же добре знав про Юрка – у селі нічого не приховаєш. «Полетів Книга в ирій, – підсміювався якось на прадьонках. – Така вже пташина натура, і не жати й не орати, тіко по білому світу без діла никатися». Виходить, знати знав, але надії на своє не втрачав.
На третій день Великодня, коли вже звечоріло, у сінях затупотіли чобітьми і на порозі хати став Дем’ян Друшляк, Степців хрещений.
– Пустіть, люди добрі, подорожників до хати. Ми в лісі на куницю полювали, а вона щезла, тіко хвоста показала. Оце пішли по сліду, а він до вас і привів. То дозвольте подивиться, чи є у вас наша куниця.
– Дозволяємо, дозволяємо! – заметушилася мама. – Ви-те заходьте, заходьте, гості подорожні. Може, то ваша куниця перетворилася у нашу красну дівицю.
Дем’ян оступився вбік, пропустив наперед Степана. Степцьо став на порозі – червоний як рак, у руках величезний книш на рушнику. Стоїть, головою одвірка підпирає, очей з Дани не зводить. Вона ніби закам’яніла. Та їй і не треба було нічого говорити. Говорили старости і батьки. Говорили і за себе, і за неї. Договорилися на Трійцю – більш як на місяць після сватання весілля відкладати не гоже.
50
Береза-Картузька – концтабір, сворений 1934 року польською владою як місце позасудового інтернування супротивників режиму Речі Посполитої.