За два тижні, впродовж яких театр виступав неподалік від Торчина, в навколишніх селах, погода зіпсувалася. Почалася холодна пронизлива осіння моква. Вони вже під’їжджали до Забороля, до Луцька залишалося близько години їзди, коли дрібна мжичка перейшла у проливну зливу. Об утлий брезент забарабанили спочатку дощові струмені, а потім – льодяні крупинки. Накидка, яку так невдало вибрала Дана, почала протікати. Вона відчула, як холодні п’явки поповзли по спині. Коли приїхала до хати на Красному, де вона поселилася разом з однією молодою актрисою, Устиною Даниленко, у її родичів, сукняний сак, подарований Ніною Певною, можна було викручувати. І під ним жодної сухої ниточки. Вночі взялася гарячка. Та така, що Дана почала марити.
У гарячих мареннях являлися то мама з татом, то Димка, то Степан, то Юрко і Федір. Батьки плакали, дорікали, що вона лідава доця, ой вельми-вельми лідава – зганьбила їх і кинула самих напризволяще. А оті мараки[63] оцибенські, оті годзікала язикаті, оті жабуринниці[64] жвандливі[65], оті дрикала туричівські не перестають їх штрикати у саміське серце своїми тарабаньками.
Степцьо сердився, так сердився, аж його ряботиння ховалося за червоні прожилки на лиці, аж руде волосся ставало вогнянистим і Дані здавалося, що воно ось-ось спалахне. Він тупотів ногами і вимагав повернути всі пеньонзи, які потратив на викуп за неї. Ая, то така втрата, така втрата, він вельми переплатив дурному парубоцькому «війську». А хіба ж йому ті гроші з неба падають? Га? Він же їх тєжкою працею заробив. Досі шкодує, що не провчив її, безстидницю, рогатницю[66] таку, попругою[67] по дупі тоді, як привели її Назар і Сянько від того клятого Книги, що повіявся світ за очі.
Федір кружляв навколо неї на ровері і просив повернути червоні дукачі – а навіщо вона їх приймала, якщо не думала з ним бути? Ну навіщо? І льодяники на патичках, ті, що він у Димки залишив, вона зісмоктала. А він, Теодор, теж любить ті смоктулі. Він би й сам їх з’їв, якби знав, що вона така.
Юрко чомусь стояв по другий бік вулиці, дивився на неї закоханими очима й усміхався. Дивився й усміхався… Дивився й усміхався… Вона простягала до нього руки, поривалася перейти дорогу, але не могла, ніби якась невидима непробивна стіна розділяла вулицю. Просила Юрка сказати, де він зараз, куди поїхав з Туричів, чому не розшукує її. Але він мовчав. Від того мовчання вона починала плакати.
І тоді вже являлася Димка, гладила її по голові, як колись у дитинстві: «Не плач, Богоданцю. Хай тобі не довгарає вельми. То неправда, що твій здерубок[68] лідавий. Неправда, Богоданцю. Ти послухалася серця. А то не гріх – слухатися серця. І кохання – то не гріх, дівойко. Ой яка ж ти красна, як тая квята в саду, як той налитий колосочок у полі… А випий-но, Богоданцю, меду вересового – всю хоробу як рукою зніме». Дана випила жовтувато-червоний напій із чашки, яку колись подарувала Димці. В грудях розлилося дивне заспокійливе тепло, а на гарячу голову ніби хтось прохолодну долоню поклав. Хто? Димка? Мама? Тато? Юрко? Вона заснула. А коли прокинулася, гарячка спала.
Та до Млинова театр поїхав уже без неї. Ніна Певна залишила її під опікою лікаря Модеста Левицького, який викладав у гімназії і заодно лікував місцеву інтелігенцію. Левицький сказав, що у Дани фолікулярна ангіна, з нею вони впораються, головне – не допустити, щоб пішло ускладнення на бронхи або серце. Певна дуже переживала за Данин голос і тому наказала до їхнього повернення виконувати всі вказівки пана лікаря, поменше розмовляти і навіть не пробувати співати – не можна навантажувати запалені голосові зв’язки.
Дані було прикро до сліз. Напрацювалася вже! Навиступалася! Здихля нещасна! Ще нічогісінько не встигла зробити, а вже стільки клопотів людям завдала. Замість того, щоб мандрувати з театром і в перервах між виступами брати уроки Ніни Певної, змушена сама-самісінька сидіти в хаті, ковтати гірку мікстуру і гаряче молоко з медом. Та головне, щоб після цієї пригоди не пропав голос. Бо що їй тоді робити? Що?! Думала про Юрка. Чому він мовчить? Чому навіть у маренні не зронив ні слова?
Втім це усамітнення мало і свої плюси. Коли Дана стала поправлятися, Модест Левицький приніс їй два підручники – з української мови й історії.
– Голос – це добре, дуже добре. Але без освіти артистичній панянці сьогодні ніяк не можна. Хочете вчитися?
– Хочу, але…
– А хочете, то й розпочнемо. – Він ніби й не почув її «але». – Прочитати ось звідси і сюди. А завтра поговоримо.