Головне, думала, щоб ніхто не чіпав. Німці частенько влаштовували труси і облави – то шукали євреїв, то партизанів, нишпорили за «яйками і шнапсом», ловили молодь для роботи у їхньому фатерлянді. Бувало, тільки на битому шляху появлялися німецькі машини, як люди потайними стежками, через городи і луки бігли до лісу, ховалися за болото. Кожна сім’я ообов’язково тягла за собою корову, бо то гарантія, що і на відстані від рідної хати діти з голоду не помруть.
Її не чіпали – до Німеччини не брали жінок з дітьми, а в неї ж Михайлик. Та й Спепцьо, здогадувалася, пильнував, аби хтось з німців не скривдив її. Він – сільський староста. Розказував Дані, як у Ковельській тюрмі, на його руках, помер її тато, Дмитро Ясницький. Коли вона їздила туди, тата справді вже не було серед живих. І тіл в’язнів не видавали рідним – скидали в одну яму. Ох люто ж зненавидів тоді Степан совєтів! Ні за що ж сидів. Ну зовсім же ні за що! Але й німці – вороги проклятущі. Спочатку він подумав, що вони прийшли звільнити від червоних. Але ні, цим також потрібні тільки раби і їхній хліб. А чому старостою погодився бути? Комусь же треба було. От хату свою повернув, за Даниною наглядав, щоб ніхто не зайняв. Ніби відчував, що вона повернеться. Шкода тільки, те, що було, повернути не можна. Чи все-таки можна? Га?
Спочатку він дивився на неї, як фанатично віруючий на образ, – із замилуванням і надією. Потім замилування перейшло у наполегливі натяки, тоді у хтивість: обмацував її чіпкими голодними очима від голови до п’ят. Відчувала, як той погляд роздягає її, торкається шиї, повзе до грудей, живота, лона, ковзає по стегнах. Застібалася на всі гудзики, закривалася руками, відступала. А він тицяв то шмат сала, то хлібину, то відро бульби. Не відмовлялася, бо треба ж годувати маму і Михайлика, а в погребі – нічогісінько. Аж на лиці мінялася, аж затерпала вся, але брала. Степцьо дивився вже так, ніби мав на неї права, ніби перетворення колишньої нареченої у теперішню коханку – тільки справа часу, і то вже короткого. Мабуть, так і не змогла його Ганя, що справді з пампухи перетворилася у справжню ропушину[76], змусити забути його перше кохання. Чи просто хотів Степан узяти реванш за колишні втрати через так і не відгуляне весілля?
Цікаво, звідки Мелешко дізнався про завтрашню каральну операцію? Хтось же йому мав сказати, налякати чортами з Вельзевулом на чолі. Як він там сказав? – «Їден важний чоловік»? І що ж це за чоловік?
Розбудила маму, сказала, щоб хутко одягала Михайлика, а сама кинулася збирати найнеобхідніше. Ковдра, кілька теплих речей – справді ж зима ще колами ходить, хоч за календарем весна настати мала – і вже ледь підняла того клунка. Може, по дорозі зайдуть до тітки Хотинки. Тітчиного Андрія убили поляки, старшого сина, Івана, розстріляли у Луцькій тюрмі совєти – на другий же день після приходу війни енкаведисти поклали там кілька тисяч людей. Середульший тітчин, Назар, пішов до лісу. Тепер на хуторі всім заправляє молодший, Сянько. Його й мала просити, щоб узяв хоча б клунок, бо для всіх місця на фурманці, звісно ж, не вистачить.
Пішли городами. За Охрімчуковою садибою зупинилися перепочити. Ого, тут також не сплять – за столом гості чаркуються, німці, поліцаї, навпроти них, обличчям до вікна – Степцьо. І раптом Дана побачила Мелешка – стоїть під вікном, заглядає до хати, рукою до когось махає. Авжеж, до Степця. Той вгледів, підвівся, п’яно похитався до виходу. Чого це Мелешко пішов до Охрімчука? Не попопереджувати ж сільського старосту про те, що завтра буде.
– Омелян Грицюків каже, що не буде втікати. Каже, ноги не носять. Хай, каже, вбивають у його хаті.
– Ти не сказав, від кого почув? А як він тебе викаже? Підсмажать старому п’ятки – і викаже? А тоді ти – мене?
– Ні, – аж кричить Мелешко. – Ні! Омелян сказав, що скоріше за язик вкуситься.
– Краще б ти вкусився за язик. Ну чого ти до меї хати припхався?! Я ж тобі сказав, щоб навіть у мій бік не дивився. Казав? От погибель ходяча! І що мені теперка з тобою робити?
Дана закинула на плечі клунок, кинулася бігти. Мама ледве тягла сонного Михайлика. В Охрімчуковому саду прогримів постріл.
У хаті тітки Хотинки ані свічечка не горить. Може, поїхали вже? Ні, сплять. Ніхто нічого не чув, ніхто нічого знає. Сянько схопився як ошпарений, метнувся до хліва, виводить коня. Його Тетяна кинулася дітей збирати. Безноса тітка не може второпати зі сну, що діється. Дана поклала на фурманку клунок, залишила біля нього маму (Сянько сказав: «Тітку Софію ще якось примостимо»), підхопила Михайлика і побігла.