Дупло і справді слугувало входом до криївки. Під ним, у могутньому, в кілька чоловічих обхватів, стовбурі аж до самого коріння вибрали дерев’яну серцевину. У стінках того прямовисного лазу зробили зарубки – такі собі імпровізовані сходинки всередині дуба, від крони аж до маленького підземелля. Це була найпотаємніша криївка, підземне пристанище Змієбора й мозковий центр повстанців – тут зберігали документи, друкували листівки, малювали плакати. Люди із села, які восени приходили в урочище збирати ведмеді[79], навіть не підозрювали, що розміщено у них під ногами і що приховано у стовбурі найближчого дуба.
Стояла остання квітнева ніч. Двоє ловців, тих самих, які розгадали таємницю старого дуба, заховалися пообіч ожинника. Вони вже третій день приходили сюди і чекали, вперто і терпляче. Змієбор не появлявся. Але вони знали: мусить появитися, мусить. Кортіло пробратися у криївку і влаштувати засідку безпосередньо в ній. Там, вочевидь, тепліше та й це гарантувало б стовідсотковий успіх. Але вони знали: повстанці, полишаючи криївки, нерідко заміновували їх. Тож ніякої гарантії, що у схрон можна потрапити живими і неушкодженими. Доводилося тільки чекати неподалік.
Він випірнув з-за ожинника, як тінь – жодна галузочка не тріснула під ногами, жодна нічна пташка не пискнула спросоння. Хутко промайнув повз засідки, вхопився за сучок на дереві, підтягнувся і спритно, як вивірка, видерся на гілляку. Вони кинулися до дерева водночас, мало не збили один одного з ніг. Із дуба пролунали два постріли і переслідувачі попадали на вологу землю. Та вже опускаючись у дупло, Змієбор помітив, що з-за навколишніх кущів піднімається цілий загін ловців.
Вони щільним кільцем оточили дерево, але жоден навіть до дупла піднятися не встиг. Вибух сколихнув передсвітанкову тишу, високо підкинув і розкидав по лісу сніп колючих стебел з набухлими зеленими бруньками. Поміж ожинником наче запеклася чорна рана. Крізь неї просвічувалася земляна долівка, а на ній – два спотворених мертвих тіла.
Звістка про Юркову смерть застала Дану біля криниці. Захекана Степцьова Ганя чомусь спочатку вихопила у неї відро з водою і поставила на землю, а тоді вже затарабанила, заглядаючи при цьому в очі.
– Там двоє хлопців із лісу… На фурманці… Їх селом возять, показують… Мо’, хто впізнає своїх. Кажуть, то вже останні… Ти би виділа. Ти би тіко виділа, які вони! Один без голови і без рук, у другого ні лиця, ні грудей, тіко вирва… Підірвалися, щоб не здатися. Воно, може, й ліпше отак зразу, аніж потім від мук пекельних… Та й родину тягати не будуть. Але про одного все ’дно знають… То Змієбор – вони давно по його слідах ходили. А хто він правдиво? Мо’, і не з нашого села? Чи таки з нашого? Ти хіба не відаєш? Справді не відаєш? А другий – його охоронець. Про нього теж ніц не звєсно – звідки, чий…
Ганя уважно дивиться на Дану, ніби чогось чекає. Може, її сліз, може, голосіння, щоб потім було що розказати сусідам. Але Дана – ніби з каменю витесана.
– Ти би, мо’, пішла, попрощалася. Думаєш, то така вже тайна велика? В селі ж усі все знають… – Гані аж недобре від того кам’яного Даниного мовчання.
Не побігла. Відвернулася до криниці, вхопилася за цямрину. Хотілося впасти у темне кружальце води і разом з тілом втопити свій нестерпний, невимовний біль. Але дитинча у животі раптом заворушилося, засукало ніжками. Ніби прочитало її думки, злякалося і благало не робити цього. Воно ж іще білого світу не бачило, а побачити дуже хоче. Мовчки відштовхнулася від криниці, мовчки пройшла до хати і впала на ліжко. Ганя принесла слідом відро з водою, поставила на табуретці біля дверей, мовчки кивнула головою до Софії і вийшла.
Наступного ранку біля хати зупинився “воронок». З нього вийшло двоє в одностроях. Софія вийшла назустріч. Дана не чула, що вона їм говорить, але з того, як мама показує у бік обійстя сільської повитухи Явдохи Мільчиної, зрозуміла: пояснює, що Дана має народжувати. Молодший невпевнено стенув плечима, старший закрокував поперед нього до хати. Глянув на усміхненого Михайлика, який довірливо потягнувся до незнайомих чоловіків.
– Де твій тато?
– На війні, – враз посерйознішав Михайлик.
– Кого воює? – у голосі «стрибка» неприхована підступність.
– Німців, – сказав Михайлик.