– На відміну від вас, – не стрималася Дана.
Різкий біль розітнув їй низ живота і гострими голками пронизав аж до грудей. В очах потемніло. Зойкнула і зразу ж закусила вуста, щоб не налякати Михайлика. Понад усе боялася, щоб ці предчасні пологи (сподівалася на них через два тижні) – не закінчилися смертю дитини. Чоловік, який щойно випитував Михайлика, зробився червоний, як буряк.
– Ми теж на фронті. У вас тут є ще гірші за німців!
– Михайлику, біжи за бабусею! – вона відправила малого з кімнати і випустила свій біль на волю. Її крик оглушив молодшого «стрибка». Той затулив вуха руками і кинувся до дверей. Старший хмикнув.
– Ти б у мене побалакала, якби не це. Ти б у мене покричала. І з явним жалем, що не по його вийшло.
– Рожай свого бахура. Ще зустрінемося. Я тобі тоді поясню, з ким ми воюємо.
Під вечір народився Дмитрик. Дана давно вирішила: якщо народиться син, то назве його цим іменем. У неї було два тата – Михайло і Дмитро. Отже, і брати мають бути Михайликом і Дмитриком.
За три дні їй приснився сон. Навколо Димчиного хутора рясно-рясно цвіте верес. Цвіт наче переходить у полум’я і звивається аж до неба. Вона береться обривати квіти, дивується, що вони такі гарячі, але не обпікають пальців, і раптом чує, як хтось її кличе. Голос тихий-тихий і слів не можна розібрати, тільки «Дано!». Спочатку їй здається, що це Димка. Вона розгортає кущі з рясними червоними гронами квітів, підходить до подвір’я. Голос стає чутнішим, він лине від шопи.
– Дано! Чому ти не приходиш? Чому ти мене покинула?
Вона кидається до шопи. На сіні, там, де вони ще колись, у першу свою закохану весну, цілувалися з Юрком, спиною до дверей лежить чоловік. Вона, як зачарована, йде на його голос. Чоловік повертається. У нього залите кров’ю обличчя. Але вона впізнає його.
– Юрасю-ю-ю-ю!..
Розплющує очі, витирає сльози. Над нею перелякана мама.
– Що тобі, доню? Ти так кричала… Може, щось подати? Може, молока теплого чи чаю ромашкового?
– Юрко. Він кликав мене.
– Дівчинко моя золота! Немає більш Юрка. Немає! А тобі треба жити. У тебе дитина. Двоє дітей…
– Він мене кликав.
– Мертвий не міг кликати. Тобі приснилося.
– Ні, він кликав!
Вона починає збиратися. Але мама вириває від неї одяг.
– Куди ж ти посеред ночі? Почекай хоча б до ранку.
Розпхинькався Дмитрик. Його плач приводить Дану до тями. Бере його на руки, кладе на подушку біля себе, годує. Чисте дитяче дихання заспокоює і ніби заколисує її. Але як тільки вона починає занурюватися у сон, знову чує:
– Чому ти мене покинула? Чому не приходиш до мене?
Мама і Михайлик сплять у другій кімнаті. Дана кладе Дмитрика на ліжко, обкладає з двох боків подушками, щоб бува не скотився. Хапає з вішака пальто, всовує ноги у чоботи і вибігає з хати. Травневий досвіток ще холодний, пронизливий вітер хапає за голі ноги, пробирається під пальто. Але вона біжить.
Ось і хутір. За чорним мереживом вересових кущів самотньо сіріє хата. За її заплаканими вікнами уже ніколи не усміхнеться Димчине обличчя. Постояла перед дверима і пішла до шопи. Двері зачинені. Впала на них усім тілом, підійшла до торішнього сіна, обійшла копицю з протилежного боку. Там, де вони з Юрком колись цілувалися і де ще минулої осені він ховався від «стрибків», хтось лежав.
Дана не могла відірвати ноги від землі. Стояла і дивилася. Чекала якогось поруху чи голосу. Але чоловік, накритий рядном, не ворушився. Хто він? Чому прийшов саме сюди? Навіщо викликав її через сон Юрковим голосом? Підійшла, обережно відкинула ряднину. Обличчя – суцільна рана, волосся злиплося від крові, що запеклася і почорніла.
– Да-но…
Як він її розгледів? Чи кликав навмання, кликав так, що той голос пробився у сон і розбудив її?
– Юрасю! – впала поруч з ним на сіно. – Юрасю! Тепер я не дам тобі померти!
– От любовальниця[80] оцибенська! Тіко їдного на той світ спровадила, а вже ди-но – иншого стрічає, як ні в чому не бувало. Крутить чоловіками, як циган сонцем, марака[81] відьомська…
Ганя Охрімчукова з-за воріт пасе голодними очима Арсена – високого, жилавого, у вже трохи притертому, але так ладно припасованому до його міцної статури військовому однострої і начищених до блиску хромових чоботях. Від нього ще струменять флюїди фронтових атак і чоловічої звитяги. Ганя жадібно вловлює їх своїм носом-бульбинкою і жиполить, жиполить, жиполить. Нібито сама з собою говорить, але так голосно, щоб і він обов’язково почув. Бо ж, може, товариш капітан не знає, яка вона насправді, оця його жінка, що блізірує[82] із себе велику цяцю, оця його рогатниця, що корчить із себе святу, і як «вірно» вона його тутечки ждала. Ая’, зо свічкою над неїним ліжком Ганя, звісно ж, не стояла, але в селі всяке кажуть, а диму без вогню не буває.