— О, Слотропе.
— І… де ж ти був, свин?
— Тут.
— «Тут»?
— Саме так, ти зрозумів — хай там як, а я ходив тими самими, що й ти, вулицями, читав ті самі новини, звужувався до того самого кольорового спектру…
— Тоді ти не…
— Я нічогісінько не робив. Сталася переміна.
Тутешні барви — лицювальний камінь, квіти у гостей, дивні потири на столах — відгонять шепотом пролитої і почорнілої крові, лагідною карбонізацією у порожніх міських кварталах о четвертій пополудні в неділю… вони роблять складки Алюрового вбрання жорсткими, у нього радше костюм якогось жиґоло, несамовито іноземного покрою, тож однозначно, що сам би він у таке не вбрався…
— Гадаю, часу обмаль… Розумію, що це виглядає паскудно і дуже егоїстично, але почуваюся дуже самотнім, і… Я чув, що таке стається, ну, іноді, ти наче тиняєшся потім неподалік і наглядаєш за другом, який залишився «тут»…
— Іноді. — Він усміхається, але його спокій і відсторонення — розтягнутий безсилий крик за межами Слотропового сприйняття.
— Ти наглядаєш за мною?
— Ні, Слотропе. Не за тобою…
Слотроп сидить у старому пошарпаному кріслі-гойдалці і дивиться на хвилясту лінію пагорбів, сонце вигулькнуло з-під останньої дощової хмари, перетворивши мокрі поля і копиці сіна на золото. Хто пройшов повз нього і побачив, як він спить, як хилиться його біле і змучене обличчя на груди в брудному однострої?
Просуваючись далі, він розуміє, що ферми населені привидами, проте доброзичливими. Вночі порипують дубові крокви — чесно і дерев’яно. Недоєні корови надсадно ревуть на далеких луках, інші заходять і п’яніють від збродженого силосу, а тоді натикаються на загорожі і копиці, в яких дивиться сни Слотроп, і мукають з п’яними умляутами. Нагорі на дахах чорні та білі лелеки, довгі шиї вигнуті проти неба, голови закинуті й дивляться назад, клацають дзьобами вітально і закохано. Вночі гасають кролики, шукають у дворі бодай якоїсь поживи. А ось дерева… дерев Слотроп таки остерігається. Коли опиняється серед них, то якийсь час торкається, вивчає, сидить під ними дуже тихо і розуміє, що кожне дерево — живе створіння зі своїм окремішнім життям, воно усвідомлює все, що відбувається навколо, це не просто шмат деревини, який піде на дрова. Фактично, родина Слотропа, робила гроші, вбиваючи дерева: ампутувала коріння, подрібнювала, перемелювала на пульпу, вибілювала на папір і заробляла на тім ще більше паперу.
— Справжнє божевілля. — Він хитає головою. — У моїй родині божевілля. — Він зводить погляд. Дерева нерухомі. Вони знають, що він тут. А ще вони, мабуть, знають, про що він думає. — Ви даруйте мені, — промовляє до них. — Я нічого не можу вдіяти з тими людьми, вони для мене недосяжні. Ну що я можу зробити? — Сосна середнього розміру киває верхівкою і пропонує:
— Наступного разу, коли надибаєш вирубку, знайди трактор без охорони, повиймай фільтри для мастила і забери з собою. І так зможеш нам допомогти.
Короткий список побажань вечірнім зіркам на теперішній період:
Нехай я знайду курник, про який мені розповідала стара.
Нехай Алюр насправді буде живий.
Нехай щезне той блядський прищ на спині.
Нехай, коли все скінчиться, я поїду до Голлівуду, щоб мене побачила Ріта Гейворт і в мене закохалася.
Нехай мир цього дня буде і завтра, коли прокинуся.
Нехай у Куксгафені на мене чекає звільнення.
Нехай у Б’янки все буде добре, та-а ще…
Нехай дуже швидко я зможу посрати.
Нехай це просто падає метеорит.
Нехай чоботи витримають хоча б до Любека.
Нехай Людвіг знайде свого лемінга, буде щасливий і дасть мені спокій.
Щодо Людвіга… Одного ранку Слотроп знайшов його на березі блакитного безіменного озерця. Навдивовижу опасистий хлопчина років восьми чи дев’яти втупився у воду, плаче, весь ходить брижами жиру. Його полярну мишу звали Урсулою, і зараз вона втекла. Людвіг гнався за нею з Пріцвалька весь час на північ, він майже переконаний, що миша прямує до Балтійського моря, але боїться, що вона сприйме одне з тутешніх озер за море і стрибне замість моря в озеро…
— Одна-єдина миша, хлопче?
— Вона жила у мене два роки, — хлипає він, — була дуже хорошою, ніколи нічого такого навіть не думала… Не знаю. Щось на неї найшло.
— Не дури мене. Лемінги ніколи нічого не роблять поодинці, їм потрібен натовп. Це як пошесть. Бачиш-но, Людвігу, у них буває перенаселення, воно йде циклами, і коли лемінгів стає забагато, вони лякаються і біжать шукати їжу. Мені про це розповідали у коледжі, я знаю, що кажу. У Гарварді. А може, Урсула пішла шукати бойфренда.